Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

— І що ж Фред?

— Спочатку відмахнувся, мовляв, не заважай спати. А потім теж занепокоївся і пішов шукати Коротуна. Де шукати? Я обійшов навколо табору — немає. Не знаю, що й думати. І Фред не знайшов його. Наче провалився Джеймс. — Він кинув недокурок на землю й сердито розтоптав його ногою.

Збудження Клайда передалося Меджі, вона не зводила з нього розширених синіх очей.

— Ви гадаєте, з ним щось трапилося? — сказала, немов перевіряючи свої думки.

— Я не знаю. Зник — і все. А ви… вам він нічого не казав, що збирається сьогодні робити? — раптом запитав він, помітивши, як замислилася Меджі.

— Ні, Джеймс нічого мені не казав… але мені здається, що він міг піти до свого метеорита, — непевно сказала дівчина. — Він учора щось з ним робив… я не знаю, що саме, але…

Клайд широко відкрив очі. Потім він розлючено ляснув себе долонею по лобі:

— Бовдуре, я зовсім забув! Адже й нам він учора казав, що робив з ним щось! Немовби якось досліджував додатково, чи що… Треба негайно бігти туди, до річки! Мабуть, він там. І можливо…

— Що, Клайд? — злякано спитала Меджі, побачивши, як рішуче змінилося його обличчя, як жорстко стиснулися губи й нахмурилися брови.

— Не знаю ще, — процідив Клайд крізь зуби, наче кожне слово викликало в нього біль. — Не знаю… я мушу йти туди!

Але саме тоді, коли Клайд повернувся, щоб бігти до річки, до них долинув гучний голос Фреда Стапльтона:

— Клайд! Клайд! Де ти? Клайд, мерщій сюди!

— Я тут! — гукнув у відповідь Клайд. — Що трапилося, Фред?

— З Джеймсом погано… дуже погано…

Голос чувся ближче. Не чекаючи, поки Фред з’явиться з-за кущів, Клайд, а разом з ним і Меджі, побігли йому назустріч.

Захеканий Фред вибіг на галявину. Важко дихаючи, він гукнув:

— Джеймс лежить біля свого метеорита!

— Що з ним?

— Як лежить?

Обидва запитання — Клайда і Меджі — злилися в одне. Фред похмуро похитав головою:

— Не знаю…

— Але ж ти був біля нього, — вимагав пояснень Клайд.

— Не знаю, — повторив Фред. — Нічого не знаю. Я побачив його. Він лежав так, наче тягнувся до метеорита. Нерухомо лежав. Я спустився туди. Покликав його. Він не відповідав. Тоді я хотів підійти до нього. Але… але в обличчя мені вдарив такий міцний і їдкий запах, що я мало не втратив свідомості. Я двічі намагався підійти до Джеймса, щоб відтягти його, але не зміг. Бо ж нести його треба було з берега річки нагору, — хіба ж витягнеш? Тоді я побіг сюди… Фред все ще важко дихав. Він провів рукою по обличчю:

— Мені здається, що цей сморід переслідує мене… хоч я й біг сюди щосили.

— Треба йти туди, до Джеймса… врятувати його, допомогти! — рішуче сказала Меджі. Фред здивовано глянув на неї; здавалося, він лише зараз помітив її. На його обличчі з’явилося щось схоже з похмурою посмішкою, коли він відповів:

— Що ж, спробуй…

— Зажди, Фред, — спинив його Клайд. — Який би там не був запах, все одно ми мусимо йти туди й зробити щось.

— А я хіба заперечую? Я тому й прибіг сюди, що треба діяти… разом з тобою, бо сам я нічого не міг зробити, — додав він, скоса поглядаючи на Меджі.

— Гаразд, — відповів Клайд. — Ходімо!

— Зачекайте, — спинила їх Меджі. — Треба взяти рушники, вони будуть як протигази. Якщо там такий запах…

Клайд подивився на неї — спочатку вагаючись, а потім цілком схвально.

— Правильно. Якщо рушники намочити…

За хвилину, захопивши з собою кілька рушників, вони вже бігли до річки, до метеорита, до Джеймса.

Цьому важко було повірити.

Біля річки ніби ніщо не змінилося. Так само шуміли велетенські кедри, така ж насичена вологою прохолода лилася з них, так само дзюркотіла вода, обмиваючи валуни й гальку на березі. Клайд на ходу мимоволі озирнувся на Фреда: чи не примарилося йому те, про що він розповідав? Ні!

Метрів за п’ятнадцять від крутої стежки, якою вони бігли, нерухомо лежав Джеймс Марчі. Тіло його наче тяглося до гігантського кедра, біля якого поблискував чорний метеорит. Немов Джеймс хотів доторкнутися до чорного каменя, розчепірені пальці його правої руки майже дотяглися до метеорита, але так і застигли у цьому судорожному русі. Ліва рука протиприродно підвернулася під груди, коли він падав, і обличчя зарилося в гальку.

Клайд зупинився і заціпенів на якусь мить. Він хотів було швидко кинутись до Коротуна, але Фред схопив його за руку.

— Стривай! — сказав він уривчасто. — Сморід, чуєш?

Тепер і Клайд відчув одурманюючий запах. Він котився паче хвилями, пульсував, наче метеорит дихав, за кожним видихом випускаючи порцію цього зловонного запаху, від якого перехоплювало дух.

— Здалека, і то важко дихати, — промовив Фред, усе ще тримаючи Клайда за руку. — А там, коло нього… там просто неможливо, я ж тобі казав…

Так, і ще Фред говорив, що запаху важко позбутися, і це справді так. Він проникає в груди й лишається там, і коли видихаєш його, то в горлі й ніздрях відчуваєш гостре подряпування, од якого нестерпно хочеться кашляти. Це схоже на те, що було в палатці Джеймса, коли там починала розвиватися плісень. Солодкуватий і разом з тим гострий запах, коли б він був удесятеро слабіший, то, можливо, здавався б навіть приємним, немов пахощі невідомих тропічних квітів. Але й тоді, в палатці, цей запах дурманив, а тут, у багато разів сильніший, він потрапляв у легені наче отруйний газ і осідав там та так і лишався, немов обачливий вбивця…