Аурентина - Андрій Всеволодович Дмитрук
— Ну, от і все, — чомусь сказав своїм супутникам Веллерсхоф і якомога невимушеніше підняв праву руку над головою.
— Здрастуйте, — сказала Віола, підійшовши і хустиною стираючи з обличчя попіл. — Я ж вам сказала, що маски не потрібні. Тут нема небезпечних бактерій.
— Ага, — відповів Веллерсхоф і стягнув біофільтр.
Решта зробила те саме, на обличчях залишилися червоні сліди від тугих країв маски. Почалася церемонія знайомства і рукостискань, причому Феррані неабияк збентежив дівчат, поцілувавши їм ручки, і сказав, підморгуючи більш симпатичній йому Алдоні:
— Так, тут нема бактерій, але є пряма небезпека підхопити певне серцеве захворювання…
Веллерсхоф механічно всміхнувся, запитав:
— То як, ви кажете, називається ця мила планета?
— Аурентина, — крізь зуби сказав Свідерський. — Я запам’ятав. Ну, що ж, цього слід було чекати. — І зім’яв маску в кулаці так, що побіліли суглоби пальців.
— Тихіше, Яне, заради бога, вони ж не винні! — заступився Феррані. — Адже минуло понад сторіччя — сто три роки! Скажи спасибі, що дівчата залишилися такими ж красивими, як і в наш час!..
— Так, сто три. Близько до розрахунків, — знову витиснув усмішку шеф. — І ніякого розуму тут, певна річ, не виявлено?
— Ні, — винувато сказала Алдона. — Це зірка так пульсує… Схоже на радіосигнали.
— Чортова лотерея! — пирхнув Ян.
— Знаєте що, — твердо сказала Віола, — ми потім наговоримося, надокучить ще. Кличте всіх ваших у дім… ми для вас дім збудували. Скільки вас? Двадцять вісім?
— Двадцять сім, — уточнив Веллерсхоф. — Про одного загиблого Земля, очевидно, не знає. Це Сайфутдінов.
На секунду затнувшись, Віола мужньо вела далі:
— Якщо треба, наш корабель перенесе усіх хворих, поранених…
Алдона защебетала, відчуваючи незручність від усієї цієї ситуації і від захоплених поглядів Феррані:
— Я лікар Рятувальної Служби, і я забороняю вам хвилюватися. За два дні ви вже будете на Землі. А поки що відпочивайте!
Вона взяла Веллерсхофа за руки, благально подивилася знизу вгору в його ясні, розширені, як від болю, застиглі очі:
— Тут є чудові мінеральні джерела… Координаційна Рада вже вирішила будувати тут курорт!
Алдона встигла ще перехопити обурений Віолин погляд, як Свідерський, що досі мовчав, дивлячись убік і погойдуючись з носків на закаблуки, раптом загорлав хрипко:
— Курорт?! — і схопив її за плечі.
Їй ніколи не доводилося бачити обличчя, спотвореного такою люттю, і так близько від себе…
Коли їх розняли, Свідерський рвучко повернувся і попрямував до ракети.
— Луїджі, — багатозначно сказав шеф.
І низенький Феррані, востаннє ковзнувши поглядом по ставній фігурці переляканої Алдони, щодуху кинувся доганяти колегу.
— Ви можете простити його? — відчужено запитав Веллерсхоф.
— Безумовно, — відповіла Алдона, притискуючи долоні до скронь, щоб стримати биття крові. — Я сама винна. Не треба було так одразу…
— Вони заспокояться, — сказав шеф. — Ходімо до вас. Я перший. Можливо, у вас щось не так, як ми звикли.
Він рушив уперед, запитав на ходу:
— Ви давно нас тут чекаєте?
— Ні, — відповіла Віола. — На розрахунковому курсі вашого корабля не виявилось, а справжній знайшли тільки три дні тому. Ще трохи, і ми ловили б вас на зворотному шляху.
— Добре, — саркастично посміхнувся Веллерсхоф. — Колумб, що приплив у Нью-Йоркську гавань просто до підніжжя статуї Свободи… Од вас можна буде викликати всіх наших людей? Втім, що за дурниця! Ясно, що можна.
І Веллерсхоф зайшов по пояс у медову, сплутану березкою, повну квітами траву Аурентини.
Віола перезирнулася з Алдоною і раптом наказала:
— Стійте.
Веллерсхоф зупинився, і вперше на його скам’янілому обличчі відбилося щось схоже на здивування.
Тоді Віола підійшла до нього впритул.
— Ви мені не подобаєтесь, Веллерсхоф. Вибачте. Я знаю цей ваш спокій. Вже краще впасти в істерику, як Свідерський, ніж отак мовчки… — Довго дивилася просто в зіниці начальника експедиції, поки в них не засвітився теплий вогник. — Ось так краще. Я все-таки бігала в навчальний клас повз пам’ятник… пам’ятник вам, Веллерсхоф. Так. Посеред площі, з рукою, піднесеною до зірок. Я ваше ім’я знаю з трьох чи чотирьох років. А трохи згодом дізналася, що ваша експедиція була найпотрібнішою в історії Землі. І найрезультативнішою. Якби не наше загальне почуття провини перед вами, ми б вас тут не змогли зустріти. Ми б просто не працювали так відчайдушно, щоб проломити простір і час. Щоб ніхто більше… не… — Вона затнулась, і Веллерсхоф обняв дівчину, — Тому що, поки страждає хоч один, Земля не може бути щасливою!
ДОБРОГО РАНКУ, ХИМЕРИ! [3]
1
Пролетівши над гніздом кратерів, Віола одразу помітила серед іржавої зритої пустелі на язику хтозна-коли охололої лави блискучу намистинку. Поки спускалася, коло капсули стрибав чоловік, вимахуючи руками — так у давнину робінзони махали вітрилу, що наближалося.
Якщо вірити приладам, атмосфера тут складалася мало не з самого сірчистого газу. Приземлившись, Віола сплигнула з люка і пішла, твердо похрускуючи шлаком, готова до