Аурентина - Андрій Всеволодович Дмитрук
Не бажаючи більше розмовляти по селектору, Веллерсхоф скликав до центрального салону всіх, хто міг пересуватися. Шінки, за винятком двох, що катастрофічно постаріли, все ще мали чарівний вигляд. А втім, жодна з них навіть у юності не могла зрівнятися з Юліаною, його Юліаною, вбитою в лобовій рубці атомами водню, які легко пробили броню при першому релятивістському прискоренні…
Гургена Вартаняна умовили заспівати, і товстий механік планетарних сопел, у якого відібрало ноги після безперервних перевантажень восьмого року, звелів принести йому гітару. В іншому кутку загули несхвально: спів їм заважав. Там уже зібралися бажаючі послухати продовження традиційної чотирнацятирічної суперечки Окади з Малолітком. Навколо будь-якої теми розгорялися цілі словесні баталії, але головним стрижнем суперечки була рівновага технічного прогресу і моральності. Запальний картограф Малолітко змушений був стримувати свій темперамент, ледь не но хвилині очікуючи відповіді співбесідника, — регулювальник плазми Окада, котрий двічі живцем горів, користувався штучними голосовими зв’язками…
Зрозуміло, що настав момент, коли від Веллерсхофа зажадали відповіді: хто першим висадиться на Шостій? І шеф відповів, бо встиг побачити все, що потрібно, і зробити висновки. Відповів так, що будь-які заперечення і невдоволення виключалися одразу:
— Висаджусь я сам, Свідерський і Феррані.
Так, Свідерський, цей кощавий, обтягнутий якоюсь дубленою шкірою енергетик здавався просто монстром. У нього лише жорсткий їжачок волосся ледь побілів за чотирнадцять років, але кібер-діагност і досі показував його абсолютне здоров’я. Другий обранець — маленький, ясноокий гідробіолог Феррані, неодноразово латаний електронним хірургом, — тримався навіть краще за похмурого Свідерського, тримався тільки своєю невичерпною, надлюдською, втомливою для навколишніх бадьорістю.
Розпустивши колег по каютах, Веллерсхоф став перераховувати в мікрофон усе, що кібер-вантажники мали нав’ючити на спусковий апарат:
— Скафандри вищого захисту з передавачами радіо і лазерними — шість штук. (Усе задублюємо про всяк випадок…) Резонансну гармату з калібратором біочастот. Ручні плазмомети… е-е… ну, теж шість штук. Комплект генераторів силової охорони. Біноклі для країв спектра. Три кіберкопачі. Аптечка посилена з діагностом. Патрони димової завіси…
— Бідна наша Аурентина, що вони з нею зробили! — побивалася Алдона, дивлячись, як від корабля, що спустився, на всі боки розпливався по степу жирний чорний дим, як стріляло полум’я з обгорілих гаїв.
— Вони не вміють інакше, — чомусь пошепки відповіла Віола. — Ти знаєш, у них космодроми були в найглухіших пустелях, тому що все горіло при старті.
— Одне діло бачити це в кіноархіві, а інше… Ні, я тепер ніколи не заспокоюсь! Стільки квітів!..
Віола струснула попіл з обличчя і волосся, рішуче вилізла з яру. Тільки тепер побачила вона гігантський випалений круг, чорну виразку довкола ракети. Ніжні чудернацькі суцвіття, прозвані баранцями, туго сплетені витка березка і папороть, ламкі стріли пагонів дерев-неймовірно щедрий світ, де по сплутаних стеблах, як по золотистих шлангах, мчали пухирці гарячих соків, цілий світ був випалений, схожий на купу обгорілого сміття. У Алдони, котра вже стояла поруч, засвербіло в носі, але вона стримала сльози й лише спитала, приглушивши голос за прикладом подруги:
— Невже, невже вони не могли сісти десь на півночі, за Рожевою протокою? Там голий солончак, піски…
— Смішна ти, Алько, — відповіла розсудлива подруга. — Вони ж не знають Аурентину так, як ми з тобою. Намацали локатором рівну місцину, скинули радіомаяк і сіли. Та й взагалі, це зовсім інші люди, тим більше після такого польоту. Квіти їх мало цікавлять, повір мені…
— Не знаю, — сумно відповіла Алдона. — Мені здається, що я після чотирнадцяти років, прожитих у металевій коробці, молиларя б кожній квіточці, а не те що… Так, певна річ, інші люди… Я читала, що в ті часи соромились виявляти ніжність, чуйність… особливо чоловіки! Мені б ніколи не сподобався такий… Ой! — Вона тривожно схопила Віолу за руку. — Слухай, вони ж напевне склали розвідгрупу з самих чоловіків, черствих і жорстоких! Ми підійдемо до них, а вони не розберуть оддалік, хто ми такі, і почнуть стріляти.
— Здається, ти надто часто буваєш у кіноархіві, Алько. Не такі вже вони були дикі… До того ж ми спочатку зв’яжемося по радіо. Все буде нормально.
— Сподіваюсь, — зітхнула Алдона і довго дивилася, як бігають димні вогники по стовбурах дерев, що опинилися на межі горіння. З неземною швидкістю спустилася ніч, і розсипи тліючих жарин стали схожі на вогні великого міста.
— Ходімо-но краще спати, — сказала Віола, обіймаючи подругу за плечі. — Вони до світанку не вийдуть. По-перше, ніч, по-друге, їхня техніка не дозволяє швидко робити аналізи…
— То, може, встановимо зв’язок прямо тепер? — пожвавилась Алдона. — Навіщо змушувати їх робити зайву роботу?
— Не треба, — сказала Віола, подумавши. — Спуск на такій машині дуже втомливий, їм треба відпочити. І нерви у них напружені, а наш голос раптом, сама розумієш…
— Подумають — це місцеві гуманоїди! — засміялась Алдона і несподівано додала: — Все одно мені чомусь моторошно.
Віола обняла її ще міцніше, і вони пішли по траві, яка тихо шелестіла під ногами.
Міжзоряний світлоліт “Титан”, який застосовує імпульсну анігіляційну тягу, був побудований майже наприкінці епохи, котру телевізійні коментатори встигли охрестити “невдалою релятивістською”. Назва була дошкульна, але, на жаль, досить точна.
Наприкінці XXI століття — значно пізніше, ніж передбачали футурологи, — земляки нарешті добилися певної єдності дій у масштабах усієї планети. Перші міжнародні об’єднання почали будувати потужні космічні кораблі, які скоро побували в усіх куточках