Аурентина - Андрій Всеволодович Дмитрук

— Можливо, — урочисто промовив Спиридон і підняв руку долонею вгору, — можливо, але наскільки ця культура чужа мені! Нехай навіть ми коли-небудь навчимося говорити з ними на мові “піфагорових штанів” і таблиці Менделєєва, але й через тисячу років не будуть потрібні їм ні Шекспір, ні Фідій. — Долоня Костанді повернулася вниз. — Ні! Ніщо не зближує нас, ніщо не стане спільним, окрім холодної математики…

— Дивно, що ви з такими думками стали займатися Контактом, — озвалася Віола, підготувавшись до можливого бою. (Сюди б дошкульного Куніцина!) Але Спиридон благодушно жебонів:

— От-от, мені й самому дивно, шановна Віоло Вахтангівно… Напевно, просто люблю перебувати серед оптимістів. Якось молодшаєш у такому запальному товаристві…

Наіля несподівано підвелася й пішла в гермотамбур, де затрималась, одягаючись. Потім різко хряпнув зовнішній люк.

— Це з нею буває, — повідомив Рагнар.

Віола гнівно глянула на нього і теж вийшла, причому Костанді докинув їй навздогін, що тривала відсутність дівчат буде для нього трагедією.

Вогненною зливою промайнув і згас блискавичний захід. У бузковій напівпітьмі за узліссям бовваніла постать з блискучою бульбашкою шолома на голові. Людина сиділа навколішках, а перед нею — немовби темний гребінь хвилі накочувався на берег, щось спухало й опадало… Віолу аж холодом обкидало, коли через зовнішній мікрофон почула голос Наілі:

— Ну чого ж ти мовчиш? Адже я знаю, яка ти тямковита. Ти все розумієш і, звичайно, зараз мене чуєш. Чи не так? Тож навіщо ти всіх нас мучиш? За те, що Корін убив твоїх братиків і сестричок? Але це було випадково, він подумав, що ви напали. Можливо, ви і вмієте одразу відрізнити розумну істоту, а ми ось не можемо… Ну, хочеш, ми всі вибачимось? Хто у вас найголовніший?

На тупому писку химери мерехтіла дугоподібна щілина — фасеткове око. Дві хвилі ритмічно пробігали по перетинках від голови до хвоста, сповіщаючи про готовність химери злетіти. Почувши наближення Віоли, Наіля схлипнула, повільно встала.

— Як вони можуть займатися всякою нісенітницею, якщо… якщо…

— Якщо важко на душі, намагаєшся відійти од дійсності, — це ж так просто! А Спиридон, врешті-решт, прекрасний хлопець і першокласний учений, — просто любить ефектні фрази. Ходімо, ходімо…

— Слухай, сестричко, вона так уважно дивилася на мене і слухала — гадаєш, передасть тепер своїм?

Обнявши подругу за плечі, Віола повела її до бази, але на узліссі обидві озирнулися.

Великої химери, “співбесідниці” Наілі, не було на місці — вона безшумно знялася в чорну заметіль.

Зранку Віола скочила з ліжка, закричавши від жаху — з таким оглушливим виттям і надривним свистом вибухнув гейзер.

Розрахунки не підвели: кинувши на півнеба райдугу, обсипаючи прозорий купол водяним пилом, стояв над лісом велетенський білий стовп, і вітер навскіс зносив від нього полотнища пари, немов знамено від флагштока. Зграя химер кружляла шаленою воронкою. З кают, розташованих по кільцю, вилітали в салон заспані “прямі” в майках і плавках. Лише Спиридон з’явився, сяючи білою сорочкою, синявою поголених щік і проділом, немовби давно вже встав і готувався до свята. Увійшов, вишуканим жестом підніс до очей бінокль і голосно вигукнув щось по-грецьки.

Лісу не стало. “Поліпи” зів’яли, враз зіщулившись під зливою окропу, згорнули рожеві слонові вуха листя, скачали, як шланги, стовбури і лежали тепер масою клубків по всьому острову, що несподівано відкрився од краю до краю. А потім, захропівши і захлинувшись, осів гарячий стовп, зникла райдуга, і знову кучерявий качан белькотів, перевертався на вершині мокрого лискучого пагорба.

Тоді з омитої блакиті, задравши перетинки-крила, впала маленька химера і знялася, тримаючи щупальцями під черевом багряний клубок…

Посипались. Зграя “дітей” збирала спори, в які згорнулися дерева, ї з ними, червоними та жовтогарячими, мов яблука й апельсини, метушилися по спіралі.

Потім, немовби одержавши недоступний людям сигнал, уся маса химер посунула до озера, залишаючи острів.

Першою зорієнтувалася Віола. Схопила Наілю за руку і потягла в гермотамбур. Допомагаючи одна одній, гарячково зрошували шви, застібали пряжки. В салоні несамовито закричав Костанді:

— По машинах!

Справедливо остерігаючись давки, дівчата вискочили надвір. Щільний низовий туман стояв по груди. З нього витикалися по одному, розправляли хоботи помітно поріділі “поліпи”. Химери не літали. Лише від ніг декілька разів шарахнулися невидимі велетні, сколихнувши туман. На півдорозі до гравіходу дівчат наздогнав Рагнар.

Віола, пілот першого класу, з місця дала машині форсований режим. Вона знала, що люди Спиридона так не зможуть, і тому відчувала азартну радість. Швидко віддалявся, провалювався острів-пляма піни на синьому дзеркалі. Дикі, кинуті в камінний хаос, вискакували назустріч озера, по них бігло павуком сонце. Ось вигнувся попереду чорний шлейф зграї. Віола різко змінила курс. Дугою, помітною краєчком ока, сонце метнулося за спину. Ліворуч засліпив очі спалах відблиску головної бази, на порожньому плоскогір’ї помчав за горизонт червоно-білий шаховий купол “Перуна”.

Плутаючи думки, рокотіла під шоломом репортажна скоромовка Костанді:

— …Несподівану масову міграцію, захопивши спори “поліпів”. На місці залишилися тільки химери, які досягли значних розмірів, і малюки, котрі не літають. Напрям південно-східний, швидкість близько тисячі кілометрів на годину. Спостереження веде пілот Мгеладзе, екіпаж гравіходу — Шекірова і Даніельсен. Висилаю два гравіходи, пілоти…

І у відповідь — діловим, дещо горобиним голосом капітан Ле Зуонг:

— Так, так, ми стежили телелокатором до межі видимості. Будьте обережні, не наробіть лиха, не лізьте ні в яку кашу.

“Не лізьте в кашу, як би не так”, — посміялася Віола.

Життя нестримно розбухає на дріжджах розуму, трощить ущент нездоланні перешкоди; затопивши планети, стікає з них, і ось —