Привид часу - Володимир Іванович Савченко
— Це можна розуміти як античас? — поцікавився Корнєв.
— Не в більшій мірі, ніж те, що античас міститься в магнітній стрічці, яку я переклеїв з кінця наперед, — знизав плечима фізик. — Ні, Іване, античас — надто примітивна гіпотеза для цього світу! Тут усе складніше, ніж нам хочеться.
— А як ти зрозумів, що зона цього проклятого простору близько від ракети? Адже до планети було ще далеко?
— Ніколи собі не прощу, що зрозумів це надто пізно, — голос Бруно знову затремтів. — Я пізно догадався, що це бурмотіння — перевернуті фрази Тоні. Було дві ознаки швидкого зближення. По-перше, дедалі меншою ставала пауза між словами і луною слів, причому дзеркальна луна відбивалася все коротшими уривками. По-друге, надто швидко луна гучнішала. Ракета наближалась до якоїсь незримої оболонки планети. Пауза між прямими радіосигналами ракети і дзеркальною луною від них дедалі зменшувалася, поки стала дорівнювати нулю. Ракета увійшла в заборонену зону і… Не уявляю, що і як там сталося, — Бруно замовк.
На «Ластівці» був п'ятнадцятиденний, за звичайним ліком часу, запас повітря…
Друзі чекали Тоні тридцять днів. У них ще жевріла надія: а може, тільки радіопередавач зіпсувався? Може, радіо і деякі двигуни? Можливо, ракету чи хоч її останки виштовхне сюди антитяжіння зорі…
Антитяжіння відносило зореліт, але Корнєв короткими поштовхами двигунів уперто повертав його на попереднє місце, в ту точку, з якої стартувала «Ластівка».
Настав тридцять перший день. Астронавти відкачали повітря з коридора, наділи скафандри. В телескоп нової обсерваторії напослідок ще обшарили околиці простору. Потім заходились розгвинчувати болти. Бронековпак з телескопом та іншими приладами відокремився од носа зорельота. Астронавти відіпхнули його ногами — він поплив у пустоті, повільно перекидаючись в оранжевому промінні лжезорі.
Після цього вони проробили те саме з кормовою обсерваторією і катапультою. Прогулялись по корпусу. Тепер від носу до чорних стільників анігіляційних камер було тільки сорок кроків.
— Поки долетимо до Землі, від «Буревісника» лишиться маленький недогризок, — обізвався Іван. — Метрів дванадцять…
Бруно не сказав нічого.
Спустились усередину, розляглися. Капітан піднявся по драбинці до пульта, ввімкнув маховики повороту. «Буревісник» схитнувся, почав поволі розвертатись у пустоті. Бруно важко зійшов на місток, став поруч капітана.
В овалі екрана пропливали сузір'я. Ось промайнув червоно-жовтий Альдебаран, за ним знизу зійшли купочкою сім неяскравих зірочок. Шість їх утворили знайомий ківшик Плеяд. Сьома, біло-жовта, яскравіша від інших, — розмістилась у центрі ковша.
— Сонце, — тихо промовив Бруно.
— Сонце…
Коли Сонце підійшло до середини овала, Корнєв переключив маховики. Зореліт захитався і завмер. Обидва мовчки сіли в стартові крісла. Капітан за звичкою хотів подати в мікрофон команду передстартової уваги, але вчасно спохватився. Досадливо скривившись, натиснув на кнопки двигунів. М'язи відчули вібрацію зорельота.
— Через шість релятивістських років будемо вдома, — сказав Корнєв.
— Тепер, мабуть, раніше. Через п'ять…
— Так, правильно, — швидко погодився Іван. — Долетимо за п'ять… А втім, для нас однаково: шість чи п'ять — у контейнерах сидіти. Справи не міняє. На Землі мине майже сто років.
Вони помовчали.
— Ну, з цим я ще поборюсь, — твердо промовив Бруно. — Хіба це діло — летіти від людей на цілі століття? Тепер я уявляю напрям пошуків: треба подолати енергію, скомпенсувати маси тіл… І знаєш, Іване: нам ще доведеться повернутися сюди. Неодмінно! Тоні хотів, та от… А він мав рацію: нову експедицію сюди повинні вести ті, хто вже тут побував.
Корнєв мовчки кивнув.
…Попереду, трохи праворуч по курсу, горіла в пустоті облудним оранжевим сяйвом неіснуюча зоря Г-1920. А справжню чорну кулю вже неможливо було побачити — білий стовп вогню, що виривався з зорельота, заслонив її.
Замість епілога
(Із стенограми засідання Комітету по астронавтиці 27 листопада 2243 року. Слухається звіт Віктора Крона, керівника 3-ї експедиції до зорі Г-1920).
В. КРОН. Таким чином, застосування антимас теж не розв'язує основної проблеми зореплавання. Звичайно, вони дають можливість заощаджувати пальне, розвивати швидкість, дуже близьку до швидкості світла. Але від цього десятиліття, що перетворюються для астронавтів у місяці або навіть у секунди, не перестають бути десятиліттями тут, на Землі, в чому ми, повернувшись, з жалем і пересвідчилися…
Тому хочу нагадати вам одну гіпотезу дослідника Бруно Аскера, учасника двох перших експедицій до Г-1920. Коротко, тільки суть, тепер це дуже до речі.
Кожне скупчення речовин (а ми вже знаємо шість типів речовин у Всесвіті) створює навколо себе просторове. поле, або, просто кажучи, простір з цілком певними властивостями. Рух тіл у такому просторі підлягає або механіці Ейнштейна, або подібним до неї механікам так званих «дзеркальних» і «анти» просторів. Спільним для всіх них є положення, що рухатися з швидкістю, більшою від швидкості світла у вакуумі, неможливо.
Проте між чужорідними просторами мусять існувати суміжні зони з особливими властивостями… Ну, для нас це вже не гіпотеза, а реальність. Саме такими зонами є просторові оболонки навколо зорі Г-1920 і планети Марини. Вони є і навколо великих метеорів з антимасою. Такі оболонки виявлено і в зорі Бернарда, що складається з четвертої різновидності речовин, так званої антиречовини з негативною масою.
Що ж це за особливі властивості суміжних зон простору? Дослідити їх, як ви знаєте, дуже важко. Щоправда, наступні досліди були не такі
