Привид часу - Володимир Іванович Савченко
Той реготав.
— Пусти його, Іване! Відпусти його. Хай летить хоч у самісіньке пекло!
Корнєв ляснув по столу долонею.
— Ну, що ж, — подивився на пілота. — Добу відпочивати. Ми поки що заправимо ракету і перевіримо керування…
Іван і Бруно ще повзали у вакуумі по рибоподібному сріблястому тілу сповитої тяжами ракети, перевіряючи кріплення антени, а Летьє уже надів скафандр і влаштовувався в малесенькій кабіні на носі під ковпаком із прозорої броні. Потім капітан і фізик сповзли з корпусу на перехідний місток. Летьє подивився на них.
— Усе гаразд? — почув Корнєв його голос у навушниках.
Капітан кивнув головою і досадливо подумав, як він усе-таки погано розбирається в людях! Адже він зовсім не знав справжнього Антона Летьє — астронавта, дослідника, бійця. Так, зараз за кермом ракети сидів боєць, що зібрав у єдиний згусток волю, енергію думки і вміння для сутички з невідомим. Навіть обличчя у Тоні стало інше: воно ніби затверділо, зник вираз іронії, губи стиснулися. Тільки очі світились зухвалою веселістю, коли він дивився вперед, туди, де серед розсипища зірок чорнів згусток Г-1920…
Аскер і Корнєв прощаючись підняли руки. Пілот відповів їм таким самим жестом.
— Від борту! — почули Корнєв і Бруно його голос.
— Єсть від борту!
Вони втягли в люк відкидний місток, увійшли в зореліт, задраїли люк. Корнєв узявся за рукоятку маніпуляторів. Незабаром майже одночасно почулися голоси Тоні і Бруно:
— Єсть!
— Ракета вільна!
Тепер ракета вільно висіла в гнізді. Крізь перископічний ілюмінатор астронавти 6ачии кабіну і в ній Тоні. Ось він точним рухом пристебнув до кистей пояски командних біоелектричних датчиків, зручно вмостився в кріслі, відкинувся і потилицею виштовхнув атомне зчеплення. Десь на другому кінці ракети з отворів у сірих уранових циліндрах висунулись графітові стержні; почалась ланцюгова реакція. Двигуни ракети тонко заспівали, сама вона рухнулась у стримуваному пориві.
— Пілоте Летьє? — обізвався Корнєв.
— Готовий!
— Дозволяю старт.
М'який поштовх, здригнулась під ногами підлога, ілюмінатор заволокло світною пилюгою. «Ластівка» вирвалась у простір…
— «Буревісник»! Як чуєте мене, земляни? Прийом! — долинув трохи спотворений мікрофоном голос Летьє.
— Чудово, Тоні. Як ти? Прийом!
Пауза, під час якої радіосигнал робив мільйони кілометрів — до ракети і від неї.
Корнєв і Бруно стояли біля динаміка.
— Усе нормально, — через кілька секунд знову почули вони голос із динаміка. — Швидкість — 1200 кілометрів за секунду. Закінчив перший розгін. Іду по дотичній до краю метеорного пояса. Чую вас добре. Локатор показує безпечну пустоту. Прийом.
Заговорив Корнєв.
— Антени автоматично стежать за ракетою. Не вимикай передавач — інакше можемо втратити тебе з поля зору. Визнач і повідом відстань до планети. Прийом.
Знову мертва пауза, ще довша.
— Добре. Час від часу посилайте сигнали чутності. Краще — телеграфним кодом… А взагалі, нудна це справа — діалог на відстані в мільйони кілометрів. Наче розмовляєш з важкодумом. Доведеться перейти на монологи… Визначаю паралакс планети. Про відстань скажу через три хвилини… — Після паузи Летьє доповів: — По прямій — п'ятдесят вісім мільйонів кілометрів. По моїй траєкторії — близько ста десяти мільйонів, майже доба польоту. Під впливом антитяжіння зорі ракету трохи відносить з розрахункової траєкторії. Попереду, як і раніше, пустота і простір. Передачу кінчаю, нічого нового більше нема. Наступна через три години. Кінець.
Корнєв і Аскер ці три години по одному чергували біля динаміка. Час від часу Тоні насвистував, потім став декламувати вірші:
Ви пішли, сказати б, від турбот земних. Порожнеча… Летите між зір у безвість. Ні тобі авансів, ні пивних. Тверезість.
— Чиї це вірші? — поцікавився Бруно. Відповідь прийшла через хвилину:
— Володимира Маяковського, фізику. Не знати такого поета!..
— Ні, чому ж! «…співець кип'яченої і лютий ворог води сирої» — процитував Бруно.
— «Професоре! Зніміть окуляри-велосипед! Я сам розповім про час і про себе!» Прямо про тебе сказано! — долинуло через хвилину і десять секунд. — Про час і я тобі ще розповім, почекай. І про античас… Ох, чорт! Брила! — настала пауза. Потім почулось і стихло різке шипіння двигуна. А ще за хвилину пролунав спокійний голос Летьє: — «Ластівка» — просто молодчина. Тільки що ми з нею ухилились від боліда завбільшки з хмарочос. І де він узявся? До зони, по-моєму, ще мільйона півтора кілометрів… Після паузи почулося: — Віртемолік аротвіп анойьлім… — голос плавно затих.
— Що? Що? — насторожився Бруно. — Повтори. Прийом!
— Погано чути? — після паузи знову залунав голос пілота. — Я сказав, що ухилився від боліда. До речі, схоже, що він — перша ластівка, точніше — перший літаючий слон. Радіолокатор обіцяє ще. Передачу припиняю. Буде ніколи. Кінець!
З динаміка почулось несамовите шипіння: це Тоні увімкнув двигун. Шипіння то стихало, то ставало гучнішим. Подеколи долинало клацання — то переключалося реле. Ракета маневрувала десь там, за двадцять з гаком мільйонів кілометрів од «Буревісника», пробираючись через пояс метеорів.
Корнєв і Бруно напружені стояли біля динаміка.
Минуло понад дві години. Шипіння нарешті припинилось.
— «Буревісник»! — пролунав бадьорий голос Летьє. — Як чуєте? Пояс пройшов. До планети сімдесят мільйонів кілометрів по моїй
