Привид часу - Володимир Іванович Савченко
— …місвоз икдалкан зеб і сав икьліт юуч… — влізло в паузу бурмотіння. Воно стало голосніше.
— Передавач з планети я б чув набагато краще, ніж вас! — дзвінко вів далі Летьє. — Та й де б тут узявся передавач і взагалі, хто б говорив, кому? Планета розпечена. Тут явно немає жодної істоти, яка б хоч квакала, не те що говорила…
— …алировог ощ ет ен алакавк чох… — ніби перекривляючи, пробурмотів чужий голос.
Бруно подивився на Корнєва переляканими очима.
— Таке саме було, коли ракета пролітала повз великий болід «завбільшки з хмарочос», як сказав Тоні. — Фізик потер лисину. — Там — болід, тут — планета… Згустки антимас…
«Ластівка» трохи помовчала. Потім Тоні знову заговорив:
— До планети триста дев'яносто тисяч кілометрів. Трохи відносить убік. Мабуть, пройду мимо неї по дотичній до атмосфери…
— …ирефсомта од йінчитод оп їен омим… — знову увірвався голос, тепер уже гучний. Корнєву здалося, що він його вже десь чув…
Бруно в окулярах, зсунутих на лоба, присів біля динаміка. Напружено ворушачи губами, він водив пальцем по підлозі. Від неймовірно інтенсивної роботи мозку обличчя його побагровіло, на голові виступив рясний піт. Раптом фізик схопився, вибухнувши криком:
— Тоні, гальмуй! Це дзеркальна луна! Не наближайся до планети, гальмуй і повертай від неї. Попереду — шар дзеркальної луни! Це дуже небезпечно! Тікай від планети, чуєш?!
— Летьє! — приєднав і свій голос Корнєв. — Негайно гальмуй з максимальним перевантаженням. Відійди вбік! Прийом!
— Пізно! — Фізик у відчаї схопився за голову, забігав по відсіку. — Пізно! Не встигне, не почує… Три хвилини, поки дійде сигнал та поки ще Тоні почне гальмувати! Швидкість, інерція, простір — усе проти нього.
Корнєв у бурмотінні дивною мовою впізнав раптом голос Тоні Летьє. «Дзеркальна луна!? Що це?» Але питати в Бруно було ніколи.
— На лавових морях планети бачу якісь спучення, — доповідав тим часом Тоні. Бурмотіння тепер весь час супроводжувало його слова. — Нібито надимаються і опускаються величезні пухирі… Однак з цього не можу зробити ніяких висновків… Потрібні подробиці, деталі, а я їх поки що не бачу. Нічого, потерпіть трохи, ось підлечу ще тисяч на сто кілометрів ближче, будуть і подробиці…
— іцибордоп і тудуб… — повторив його голос.
— Хлопчик… Зухвалий хлопчисько з гарячим серцем. Невже не почує? Не встигне? — Бруно сидів на підлозі, тер долонею груди коло серця. Обличчя його було бліде. Інтуїцією досвідченого дослідника він зрозумів: дзеркальна луна, яка глузливо перевертає фрази Тоні, — відгомін якогось могутнього і незрозумілого явища, що відбувається в просторі поблизу планети. Туди, як метелик на вогонь, мчала «Ластівка». Фізик зрозумів і схопив тільки дуже поверхово закономірність явища. Інтуїція підказала, що воно ховає в собі смертельну небезпеку. Як і багато інших процесів у Космосі, це явище з байдужою непохитністю може поглинути, розчавити, зруйнувати крихту матерії, що наблизилася до меж його впливу, — розвідувальну ракету з мешканцем іншого світу — людиною, тендітною істотою з сміливим, допитливим розумом і полум'яним серцем дослідника.
— Невже не встигне?
Корнєв подивився на нього, хотів заспокоїти. Але сказати було нічого — зціпив зуби, промовчав.
— Ага! — переможно залунав у динаміку голос Летьє. — На острові бачу вулкані
— …наклув учаб івортсо ан… — луна була така ж гучна, як і голос пілота.
— Оце так вулканисько! Скоріше навіть гігантський гейзер лави. Б'є на десятки кілометрів угору. Викидає лаву і розпечене каміння…
— …яннімак енечепзор і увал єадик…
— Ти правий, старий Бруно! Радуйся і кричи «ура». Ніякого античасу нема! Все… — Голос Тоні став швидко стихати, немов пілот віддалявся од мікрофона. Зате дзеркальна луна гриміла тепер наче грім:
— …іцсім ан есв… икділсан і иничирп… єувоьлпив наклув яннімак і увал…
І враз усе стихло.
Капітан ще довго гукав у тихий простір: «Алло, Тоні! Алло, «Ластівко»! Викликає зореліт. Прийом!»
Марно.
Бруно сидів на підлозі і плакав. Дивитись, як літній дужий чоловік плаче, було нестерпно важко. На червоні очі Аскера набігали сльози, тоді він скреготав зубами, гримаса спотворювала його товсте обличчя. Неймовірним зусиллям волі і м'язів він намагався не дати сльозам скотитись.
Та ось Бруно підвівся і почав прослухувати магнітний запис передачі з ракети. Ті місця, де було чути бурмотіння дзеркальної луни, він обводив на бобіні магнітофона олівцем. Останній шматок стрічки, де луна зовсім забила слова Летьє, фізик одрізав, розділив по паузах на маленькі шматки і склеїв їх у зворотному порядку. Потім змотав плівку знову на бобіну.
— Слухай, Іване!
Шипіння, і з динаміка полилася збуджена, трохи плутана мова Тоні:
— Все на місці — причини і наслідки. Спочатку вулкан випльовує лаву і каміння, потім вони підіймаються вгору. Далі втрачають швидкість і падають на вишневі схили вулкана. Словом, усе як на Землі, як і повинно бути. А шкода… — голос Летьє затих.
Кілька секунд астронавти дивились, як крутяться бобіни. Бруно увімкнув магнітофон.
— «Радуйся, старий Бруно…» Наче в цьому вся справа, — голос фізика затремтів, однак Аскер поборов себе. — Та я не такий уже й правий. Усе значно складніше. Який великий і розмаїтий світ! Як мало ми ще знаємо про нього…
— Це… дзеркальна луна? — спитав Корнєв. — Що ти думаєш про неї?
— Уперше я її почув, коли ракета Тоні промчала повз величезний болід, мабуть, дуже близько. Я тоді приймав сам і думав, що мені приверзлося…
