Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко
Тим часом підійшли Цабе й Соб, придибав кінь, нав’ючений рюкзаками та брезентовим мішком, і спинився біля Глини. Всі допитливо позирали на Корбу, який обтрусився, мов пес після купелі, й гарикнув на весь голос:
— Ну що?! Чого баньки повитріщали, як жіночий батальйон на капеланів дишель?! — Він стих так само раптово й вже спокійно, розважливим тоном додав: — Що громаді, те й бабі.
А тим часом Сивий збіг з вежі, смикнув за линву, відпустив, потім учепився в неї й повис усім тілом. Над головами солдатів утретє тривожно вдарив дзвін.
Відколи перед штабом марширувала рота новобранців, а по той бік дороги стояло шестеро бійців старої гвардії і капітан їм читав наказ про демобілізацію, не минуло й кількох годин, зате подій відбулося чимало.
Кожна подробиця того дня закарбувалася в пам’яті, мов на стрічці кольорового фільму, й лише надвечірні години якось переплутались, позаскакували одна за одну, та так, що тепер уже годі й збагнути: що діялось раніше, а що — пізніше, мовби все оповила легка імла. І в тій імлі — наче рештки спаленого паперу — кружляли галки й лунала пісня, співана того вечора від самісінького початку до самісінького кінця, та й не один раз.
Першим її, здається, завів Суворий, а Соб і Цабе вторили йому на два голоси:
Як танки пройшли по осіннім стерниську -
лиш вітер гойдав обгорілу колиску,
і день викривав нас, і ніч нас ховала,
і серцем жіночим земля нас гукала.
Снігами й болотом,
крізь вітер і сльоту,
далеко чи близько від рідних сторін,
завжди піхоту,
завжди піхоту,
завжди тебе закликає дзвін.
У закутку між стіною священикового будинку, костьольним муром та загорожею Соб і Цабе під керівництвом Суворого збивали з брусків хрестовини і обмотували їх колючим дротом.
Граф розчинив металеву скриньку й повисипав з неї патрони на видраєні до білизни дошки садового столика, а тоді, наче ювелір камінчики в персні, заходився вставляти їх у магазини автоматів.
З будинку священика надійшов Глина й приніс гітару.
— Семиструнна, російська. — Взявши пробний акорд, він поклав інструмент на столі, біля стосика магазинів. — Більшовики подарували її ксьондзові, щоб ховав полеглих солдатів на кладовищі…
Це ніби просто, бо й справді, де, як не на кладовищі, разом з іншими, ховати полеглих солдатів, але багато хто стверджував, що “советам”, “пепеерам”, міліції й віськовим з орлом без корони лежати в освяченій землі не можна — хіба що десь у кутку, під муром, серед самогубців.
Тамтешній ксьондз повівся по-людськи й, мабуть, не з удячності за гітару, й ось тепер він — малий, худорлявий, червонолиций — стоячи навпроти Шефа, запально наказував:
— …без стрілянини в храмі божім, без кровопролиття!
— Ми ж для того й лишилися. Пора вже, щоб скрізь настав спокій…
— Не треба було в людей прадідівської землі відбирати…
— Аз чого ж тоді селян наділити? — перебив його Шеф.
— …не треба було в хазяїв одбирати реманент і партизанів силою роззброювати, то був би спокій.
— Ви в це вірите?
— Я богу вірю. І повторюю: жодного пострілу під дим дахом. Стань навколішки.
— Для чого?
— Стань, кажу. Не люблю язичників в освяченій землі ховати, — заявив рішуче священик, перехрестивши повітря над головою Шефа, про всяк випадок відпустив йому гріхи, врочисто скандуючи латиною молитву. — Якщо зумієте заблокувати прохід від ринку, — змінив тон ксьондз, — то тили у вас забезпечені. Тоді вони можуть пробратися тільки від лук, з боку кладовища.
— Хай вам бог віддячить, — мовив Шеф.
Між кронами дерев і небом і досі кружляло сполохане птаство. На хмарах лежав червонястий відблиск низького сонця.
Підзарядивши магазин й кулеметну стрічку, Граф настроїв гітару, взяв два-три акорди й заспівав:
Як військо верталось у дні ті чудесні,
несли нам дівчата дозрілі черешні,
та навіть дівочі усмішки ласкаві
не владні спинити наш наступ на Лабі.
Цабе й Соб, Корба та Глина хором підхопили приспів. Шеф підсвистував, Суворий постукував по столу, патрони дзвеніли, й виходив справжнісінький оркестр.
— Хто то? — кивнув Корба на Сивого, котрий, поблискуючи ступнями з-під холош своїх заляпаних фарбою штанів, скрадався попід стіною.
— Той, що дзвонить. Гак був повісив його за малювання портретів, ледве солдати із зашморгу врятували, але щось йому в голові зрушилось. І посивів увесь. Ксьондз дає йому сяку-таку їжу й притулок, а він цілісінькі дні в дротівні на дошках малює або ж скрадається до линви — смикне і, як дзвін ударить, — утікає.
— А літери він тямить малювати?
— Ну, та ж гасла писав…
— Гасла, кажеш? — Корба замислився. — Які гасла?
— Нормальні. “Реакція Польщу занапастила, демократія — воскресила”… “Тричі “так” — перемоги знак”.
— Зрозуміло. — Капрал кивнув головою й подався назирці за Сивим.
Глина зробив кілька кроків, простяг навіть руку, мовби хотів спинити Корбу, але дорогу йому заступив худорлявий дідок у застебнутій аж під шию куртці.
— А хто тут командир?
— Громадянине старший сержант! — Глина перепинив Шефа, що проходив мимо.
— Відрекомендуйте мене! — зажадав дідок.
— Це той товариш, що має зброю, й під час революції…
— Конрат, — перебив його на півслові дід. — Чим я можу допомогти?
— Нічим, — твердо мовив Шеф. — Хіба що вранці, після бенкету, якийсь уривок революційних спогадів…
І тут сталося несподіване: старий просто під носом у Шефа перебрав ціпок у ліву руку й, коли Шеф інстинктивно сахнувся, вихопив з-під куртки револьвер і приставив дуло Шефові до живота якимсь напрочуд м’яким, мовби аж галантним рухом. Він при бажанні встиг би й вистрілити, незважаючи на хвацьких хлопців довкола. Ніхто й поворухнутись не встиг, а дідок тим часом так само спритно сховав револьвера, сперся на ціпок і заходився пояснювати:
— Наган тульський, імператорський. Експонат для домашнього музею. А крім того, в будинку на Ринковій, 5, маю ще двоствольного штуцера, з яким ходив у Сибіру на полювання.
Конрат випростав правицю й розчепірив пальці:
— Рука ще не тремтить. Якщо буду вам потрібен, то прошу когось за мною прислати. Приємно було познайомитись.
Кивнувши, старий обернувся і, не за віком стрункий, рушив додому чітким, майже солдатським кроком.
Тим часом Корба роздивлявся солдатів у конфедератках на сільській вулиці, де горіли хати. Один розряджав автомат у корову, другий накидав зашморга якомусь дядькові в спідній сорочці, третій підносив смолоскип до солом’яної стріхи стодоли. Над козирками їхніх кашкетів блищали величезні сріблясті орли у важких коронах.
Червоне світило вже гасло, але що темніше ставало в стодолі, то яскравіше пломеніла мальована пожежа, постаті ніби заворушилися, зрушили з місця, і коли вже здавалось, ніби ось-ось залунають постріли, вся картина раптом
