“Галатея” (укр.) - Микола Олександрович Дашкієв
На Міжзоряну базу я прибув без пригод, вивантажив контейнери з ядерним пальним і зразу ж вирушив назад, захопивши пошту героїчних будівельників, які у віковічній пітьмі, де наше Сонце блищить тільки ледь-ледь яскравіше за інші зорі, готують трамплін для стрибка до Альфи Центавра.
Попереду було сорок днів спокійного, нудного польоту. Якщо подорож на Базу ще вимагає деякого напруження, бо треба вивести зореліт у крихітну точку посеред нескінченного простору, то при поверненні в Сонячну систему ми відпочивали, цілком покладаючись на кіберштурмана.
І тут я згадав про “Галатею”.
Я витяг скриньку з кишені, ще раз пильно оглянув її з усіх боків. Ніде ні отвору, ні шпаринки, — так, ніби Лев навмисне позаклеював їх, аби я не зазирнув у схему. Тільки червона кнопка в заглибленні — оце й усе.
Що ж це за прилад такий? На що так загадково натякав Лев?
Я повільно натиснув на кнопку… і одразу ж кудись полетів.
Мій невідомий друже, — ти, що читаєш сторінки цього зошита! Я опишу дію “Галатеї”, — але не для того, аби ти міг зрозуміти та частково виправдати мене, а щоб ваші вчені проаналізували вплив цього жахливого апарата і знайшли протидію, — в разі, коли моя лазерограма не потрапила на Землю. Я описую все, як було.
Отож щойно я натиснув на червону кнопку, мене охопило почуття шаленого польоту. Я ще нічого не розрізняв, а тільки відчував: я лечу, лечу, лечу — зовсім вільно, нестримно, і на душі в мене так радісно, так світло, як не було ніколи досі. Що пропливало повз мене?.. Далебі, я не можу сказати. Хаос. Барвистий, розбурханий хаос. Скручені у волохаті пасма райдуги. Міріади світляків. Незліченні діаманти, заплутані в косах зелених туманів. Полярні сяйва, переткані примхливими громовицями. Геометричні фігури. Обличчя. Краєвиди.
Я перелічую навмання, тому що всі ці картини мчали, перетинаючи одна одну, спотворюючись, видозмінюючись, танучи. Чи був якийсь ритм у цьому русі? Певно, так, бо водночас з цією феєрією лунала музика — така химерна і красива, якої я досі не чув ніколи. Бринів увесь простір. Він був ущерть наповнений звуками. В басові урочисті акорди впліталися ніжні заклики флейти, срібний дзвін челести лягав на грім литавр; плакала віолончель і реготав саксофон; увесь Всесвіт був суцільним симфонічним оркестром, де на свій лад вібрував кожен атом, і я відчував оці хитросплетіння мелодій, — саме відчував, а не чув, бо музика сприймалась не вухом, а всім моїм єством.
Сп’яніння?.. Безумство?.. Я не замислювався над цим, і мене ніщо не турбувало: ні минуле, ні майбутнє, ні сучасне. Дика радість розпирала мені груди; незнане піднесення сповнювало мозок відчуттям неземного блаженства; я знав, що я — юний і буду таким вічно; що я — найрозумніший, найщасливіший, найдерзновенніший і що мені скоряється весь Всесвіт.
“Зупинись!” — вигукнув я багатодзвонному хаосові. І вмить розтали кольори, розвіялись химери, замовкли звуки. Я побачив себе в порожнечі — незміряній, безмежно дивовижній порожнечі міжзоряного простору.
Я був без скафандра, простоволосий. Мене це не бентежило і не лякало. Я дихав міжзоряним вакуумом, мружився од яскравих спалахів зірок, а серце моє повнилося урочистою величчю. Це був мій простір. Мій од найдрібнішого нейтрино аж до метагалактичних скупчень. Якимсь незбагненним чином, якимись неіснуючими органами чуття я сприймав і шалений танок електронів у атомах, і гравітаційні збурення в галактиках; вітер радіовипромінювання мчав повз мене, і я відчував його запах. Так, так, радіохвилі несли нюанси найтонших запахів, і це мене не дивувало, а здавалося цілком природним, — так само, як і смак вакууму… Ці почуття я не можу передати словами, бо це все одно, що описувати сліпонародженому веселку в небі. Я не в змозі їх виразити, але вони живуть у мені, оті немислимі пахощі й фарби, фантасмагоричне сприйняття гравітаційно викривленого простору, просякнутого пружними драглями енергетичних піль, оте приголомшуюче усвідомлення нескінченності часу і простору— не як математичної фікції, а як звичайної реальності, такої ж якості матерії, як температура, колір, смак. Я знав, що було з Метагалактикою сотні мільярдів років тому, і що станеться з нею першої-ліпшої миті майбутнього; Всесвіт дихав, Всесвіт пульсував, і в такт з оцією пульсацією то згасали, то знову спалахували незліченні галактики, народжувалися й гинули цивілізації. І тільки я один височів над оцим буянням титанічних сил — всезнаючий і всемогутній, невразливий і вічний.
Мій невідомий друже, я пишу це при тверезому розумі. Я описую свої тодішні відчуття, не аналізуючи і не критикуючи їх, бо коли працює “Галатея” — здатність до критичного сприйняття втрачається повністю. Так буває уві сні: найнеймовірніше здається цілком логічним і беззаперечним, і тільки прокинувшись, починаєш дивуватися з довірливості власної свідомості. І якби “Галатея” теж давала отакі легкорозвійні прекрасні фантасмагорії, то й клопоту було б мало: був би для людства ще один вид мистецтва — феєрограф, чи як там його назвали б.
Але в тому-то й справа, що химери “Галатеї” врізаються в пам’ять намертво, навічно. Вони яскравіші за спогади про реальне і підкоряють собі мозок людини, стають йому базою суджень і тверджень. Дивно? Ні. Світогляд людини, її смаки й уподобання повністю визначаються інформацією, записаною в корі головного мозку. Якщо цю інформацію спотворити — зникне індивідуум. На його місці, в його тілі, буде зовсім інша людина.
Я це виразно відчув у ту мить, коли вперше вимкнулась “Галатея”.
Я ще не розумів, що трапилося; чому вмить поблякло все довкола, розвіялось, поменшало, зникло; чому я втрачаю силу й волю, перетворюючись на жалюгідну, сліпу й глуху комашину. А коли я схаменувся і помітив, що сиджу в своєму кріслі
