Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош

У турків був звичай: якщо ясир не можна втримати, то його треба знищити. Свої звичаї вони шанували, тому, узявши ятагани, кинулися різати людей. Яничари вбивали бранців без пощади, не розбираючи: чоловік, жінка чи дитина. Марія з сином бігла так швидко, як могла, проте турки були всюди – вирватися з їхнього табору смерті було надто складно. Впала. Боляче. Івасик заходився помагати. Раптом вона заклякла: здоровий бородатий турок виріс просто над ними. Дощ і далі продовжував немилосердно лити, патьоки води стікали по його кудлатій шапці, по обличчю та чорній бороді. Очі яничара блиснули хижим вогнем крізь ту дощову воду, він мить завагався, а тоді підніс угору свій ятаган. Марія заступила собою сина, заплющила очі, готуючись до смерті.

Турок не вдарив: зупинився, глянув на неї здивовано, а тоді, ще раз лупнувши очима, випустив кров з рота і впав просто до її ніг.

– Мамо! – лише скрикнув Івасик.

– Все добре! Я тут!

Перед ними стояв Іван!

– Давайте скоріше!

Він узяв Марію за руку і потягнув, час від часу вступаючи у двобої. У руці його була сокира, якою він ще недавно тесав Івасикові гойдалку, а у другій – ніж. Так і пробивалися подалі від того пекла, рятуючись від худих лап кістлявої Смерті…

Іван був одним із організаторів народного спротиву, завдяки якому орду «загатили» у цій долині. Тепер же, коли польська кіннота вдарила на турків з одного боку, люди вдарили з іншого, аби врятувати бранців…

Турки багатьох побили, однак багатьом людям удалося вирватися з того пекла. Полякам та українцям вдалося добре погромити бусурманів у тих болотах, потопити в річці, а котрі з них вирвалися – ловили в лісах і вбивали безжально, так що лише невеликий підрозділ татар спромігся вибратися звідти. Ординці довго блудили лісами і вийшли десь аж під Самбором. Бій же під Комарном тривав до пізнього вечора: яничари не хотіли здаватися, тому навколо ще довго крутилася кривава каруселя.

Іван почав відступати, шукаючи поглядом свою жінку й дитину, яких виштовхав звідси у більш безпечне місце. Марія з сином побачили його і кинулися назустріч: неймовірно, але цього разу Доля їм таки уступила! Іван озирнувся, посміхнувся. Раптом бахнув постріл. Іван блискавично відштовхнув молодого польського жовнірика на ймення Сивоокий: куля летіла саме в нього…

Кляте дежавю. Врятувавши поляка, зловив кулю сам. Посмішка згасла, сам же Іван на очах став бліднути. Марія підбігла до нього, обійняла і враз відчула на своїй долоні кров.

– Поможіть! – раптом крикнула, та її ніхто не почув – круговерть бою з її криками, стогонами й прокльонами заглушила цю мольбу.

– Будь щасливою, – вимовив Іван і востаннє посміхнувся.

Розділ 33

Марія

А Верещиця усе несла й несла свої води. Іван мій і далі гинув, я ж пекла хліб і годувала дітей. А ще вишивала рушники й сорочки. Збайдужіла якось. Уже так не плакала й не побивалася, коли тіло мого чоловіка в черговий раз привозили додому. Опустилися руки? Ні, я готова була летіти, битися крильми і грудьми об мури Долі – сила ще була, лише боротися треба з розумом, розважливо, аби не загнутися передчасно. Вихід мусить бути, тільки де ж він? Як розірвати той ланцюг?

Я місила тісто на хліб. Цього року із борошном було сутужно. Взагалі, часи ставали все гірші й гірші. Від Івана давно уже не було ніяких вістей. Я вимішувала тісто, вкладаючи усю свою злість, так що воно аж охкало в діжці. Іванко, якому нещодавно вісім стукнуло, сидів позаду на лаві і щось стругав ножичком, мугикаючи собі під ніс. Зупинилася. Тісто було вже готове, я витерла піт з лоба, поглянула на свого малого, прислухалася.

– Ми боронилися завзято, закликаючи на поміч Бога, але проти орди, яка не знає нічого, крім війни, встояти тяжко. Ми сховаємося по своїх лісах, горах та річках і чекатимемо. Наситившись нашим хлібом, вороги стануть ледачими – вони опустять зброю і втратять пильність. Отоді ми вийдемо з лісу. В руках у нас будуть шаблі, ножі і самопали. Тепер уже поллється не наша кров, а їхня, земля ж горітиме в них під ногами. Наші стежки проляжуть через високі гори і густі ліси; ми перейдемо зелені поля і густі болота, вбрід подолаємо великі ріки і малі потічки. Підемо вдень і вночі ярами, долинами, берегами, долаючи сотні верст. Усюди, де гуляла сатанинська сила, де чувся плач і лилася наша кров, з’явимося ми. Вийдемо з лісу зненацька, нападемо блискавично і будемо бити слуг антихриста так, що ті полетять прямісінько до пекла. Рідко кому з них вдасться вирватися живими з наших рук.

Він сидів собі і запросто промовляв такі страшні слова, яких не знати де й набрався. Невже від свого батька? А що б ви думали він стругав? Шаблю… Я підійшла до нього і дала йому ляпаса, тоді забрала шаблю і кинула в піч, просто у вогонь. Івасик глянув на мене очима, повними сліз, а тоді мовчки обернувся і вийшов з хати.

Мені самій захотілося вити: і від дитячої кривди, і від своєї власної паскудної долі. Сльози покотилися самі собою: прорвало…

Цього разу я хотіла перехитрити Долю ще раз, тільки в інший спосіб, одначе вона знову посміялася з мене.

Після козацької «гостини» та турецької навали наш Городок почав поволі відновлюватися. Оживав. Доклався до того немало новий городоцький староста Ян Гнінський. Відродилися цехи: кравецький, ткацький; були у місті столяри, бондарі, різники, ковалі та інший ремісничий люд. Розширилися і передмістя. Староста поселив у місті багато євреїв, так що у нас і передмістя скоро утворилося єврейське – Гнін. Вони мали свою управу, варту, звели синагогу і своєю працею та грошима вклалися у розбудову знищеного Городка. Та, незважаючи на це, ставлення до них польської влади і далі було принизливим: коли єврей їхав містом, то мусив злізти з коня і зняти шапку. Так і крокував, поки не виходив за браму.

Ми з Іваном добре розуміли, що йому від панів і так тут життя не буде, а вони, ті пани, в останні роки й зовсім осатаніли. Я відправила свого чоловіка на заробітки в гори – там він мав друзів і разом з ними працював у лісі. Спочатку ніби справи йшли непогано, а потім до нас дійшла чутка, що мій Іван пішов до опришків. Згодом сказали, що Іван з якимось Іваном Бойчуком пішов на Україну