Майже безпечна - Дуглас Адамс

Вона народилася у космічному кораблі, який летів з одного якогось «звідки-небудь» в інше «кудись», а коли він долітав до свого «кудись», то виявлялося, що це «кудись» лише інше «звідки-небудь», з якого знову потрібно летіти в «кудись ще» і так далі безупину.

Тому її нормальним станом було очікування розпорядження зібрати речі і знову відправитися в дорогу. Для неї було звичним відчуття, що вона знаходиться не на своєму місці.

А далі, постійні мандрівки у часі доповнили всю картину так, що вона тепер почувалася не тільки не на своєму місці, але й не у свому часі.

Вона перестала помічатити це, бо таким був єдиний спосіб життя який вона знала. Для неї не було дивним майже скрізь куди б вона не пішла носити додаткову вагу або антигравітаційний костюм чи навіть апарат для дихання. Єдиними світами, де вона могла почуватися у своїй тарілці були створені власноручно — віртуальні світи у Електроклубах. Тому їй ніколи не спадало на думку, що в реальному Всесвіті можна десь знайти своє місце.

Навіть тут, на задрипаній Ламюеллі, куди її запроторила мати. Навіть з цим чоловіком, який подарував їй цей чарівний і цінний дар життя, в обмін на краще місце в салоні. Добре, що він виявився добрим і приязним, бо інакше в нього були б неприємності. Справді. В неї в кишені є спеціально загострений камінь, яким вона могла наробити неприємностей кому завгодно.

Небезпечна це справа намагатися поглянути на світ з чужої для тебе точки зору без попередньої підготовки.

Вони сіли на місце, яке особливо полюбляв Артур: на схилі пагорба, зверненому до долини. Сонце заходило над селищем.

Єдине, що дратувало тут Артура, це те, що звідси виднівся маленький шматочок сусідньої долини, де глибока чорна лисина в лісі відзначала місце аварії його лайнера. Але можливо саме це змушувало його повертатися сюди. Звісно, крім цієї точки існувала ще купа місць де можна було оглянути буйну рослинність, малювничі пагорби та долини Ламюелли, але сюди його тягнула якась сила, де погляд притягувала маленька набридлива точка повна болю і жаху.

Відтоді як його витягли з під уламків він жодного разу там не бував.

І не побуває.

Просто не зможе це перенести.

Насправді, на наступний день після катастрофи він намагався повернутися туди, хоча був увесь контужений і не повністю при тямі від шоку. У нього були зламані нога, кілька ребер, кілька важких опіків і він не зовсім розумів, що робить, але наполіг, щоб селяни відвели його туди, і ті неохоче погодилися. Проте вони так і не дісталися до епіцентру трагедії, бо земля там перетворилася у гаряче розплавлене місиво і все-таки вирішили повернутися назад.

Скоро почали поширюватися чутки, що це місце заселене привидами і відтоді ніхто не наважувався туди піти. На планеті і так вистачало прекрасних, соковитих і чарівних місцин, тому ніякого сенсу ходити в ту страшну долину. Нехай минуле вляжеться, а теперішнє рухається вперед до майбутнього.

Рендом обережно повертала годинник в руках так, щоб промені вечірнього сонця грали на численних подряпинах і потертостях товстого годинникового скла. Рух тонесенької секундної стрілки захоплював її. Щоразу, коли вона робила повне коло, довша з двох інших стрілок переміщалася точно на наступну поділку із шістдесяти розташованих на циферблаті. А коли довга стрілка робила повне коло, маленька стрілка й собі переходила на наступну цифру.

— Ти вже годину на них дивишся, — тихо сказав Артур.

— Я знаю, — відповіла вона. — Година це коли велика стрілка пройде ціле коло, так?

— Правильно.

— Тоді вже годину і сімнадцять хвилин.

Загадково посміхнувшись вона трохи посунулася так, що злегка торкнулася ліктем його руки. Артур ледь помітно зітхнув. Це зітхання він стримував вже кілька тижнів. Він хотів обійняти свою дочку за плечі, але відчув, що для цього ще зарано і вона втече від нього. Але це вже щось. Щось всередині неї налаштовувалось. Годинник вніс довгоочікуваний сенс в її досі безглузде життя. Артур ще не був певний, що саме той для неї означав, але відчув глибоке задоволення і полегшення, що хоч щось торкнулося її душі.

— Поясни мені ще раз, — попросила Рендом.

— В ньому нічого особливого немає, — почав Артур. — Завідний механізм було створено стоні років тому...

— Земних років?

— Так. Вони ставали все точнішими і точнішими, складнішими і складнішими. Це дуже хитромудрий і тонкий механізм. Його потрібно зробити дуже маленьким і разом з тим надійним, щоб він працював точно не зважаючи на будь-які падіння.

— Але лише на одній планеті?

— Так, на тій, де його виготовили. Розумієш, ніхто ніколи не сподівався, що він потрапить кудись далі, де будуть інше сонце, місяць, гравітаційне поле і все таке. Але все-таки ця штука працює ідеально, хоча зараз це не грає ніякої ролі в такій даличині від Швейцарії.

— Від чого?

— Швейцарії. Там його виготовили. Це маленька гірська країна. Така акуратна, що аж гидко. Загалом, ті, хто їх виготовляв не знали, що є й інші населені планети.

— Багато ж вони не знали.

— Мабуть, що так.

— А звідки вони родом?

— Вони — це і ми також... ми щось типу виросли там. Ми еволюціонували на Землі. З... я навіть не знаю...з якогось слизу.

— Як цей годинник.

— Хм. Я не думаю, що годинник виріс зі слизу.

— Ти не розумієш! — крикнула Рендом раптом схопившись на ноги. — Ти не розумієш! Ти не розумієш мене, ти не розумієш нічого! Я ненавиджу тебе за те, що ти такий дурний!

Вона побігла вниз схилом все ще стискаючи годинника і продовжуючи кричати, що ненавидть його.

Артур кинувся за нею зляканий і розгублений. Він біг плутаючись у високій траві. Для нього це було важко і болісно. Під час катасрофи він дістав важкий перелом ноги і досі кульгав.

Раптом вона зупинилася і обернулася до нього своїм потемнілим від люті лицем.

— Хіба ти не розумієш, що є місце, якому він належить? — кричала вона, розмахуючи годинником. — Місце, де вони працюють так, як треба? Місце, де вони потрібні?

Вона повернулася і побігла знову. Артур не міг вгнатися за нею — бігала вона добре і ноги в неї