Майже безпечна - Дуглас Адамс

Та в цьому була проблема, бо єдиний на все село словник був у Старого Трешберга, а він нікому його не позичав. Коли його запитували чому ні, то він відповідав, що це не їх справи знати волю Всевишнього Боба, а коли запитували чому знову, він відповідав, тому що він так сказав. Хай там як, але одного разу, коли Старий Трешберг пішов поплавати, хтось заліз в його хатину і знайшов у словнику «неісповідимий». «Несповідимий» значило «незбагненний, таємний, те, чого не можна зрозуміти чи пояснити, а також те, в чому неможливо сповідтися». Таким чином одна таємниця прояснилася.

Але головне, що в них є сендвічі.

Одного дня Старий Трешберг повідомив усім, що Всевишній Боб постановив, що він, Трешберг, має отримувати сендвічі без черги. Селяни запитали, коли саме це трапилося, а Трешберг відповів, що вчора, коли ніхто не бачив.

— Вірте, — виголосив Старий Трешберг, — або горіть у пеклі!

І йому дозволили отримувати сендвічі без черги: це простіше ніж зв’язуватися з ним.

А тепер ще й ця жіка, яка прилетіла бозна-звідки і попрямувала прямо до хатини Творця Сендвічів. Слава про нього звісно поширювалася, хоча важко було сказати куди, оскільки за словами Старого Трешберга, ніяких «куди» не було. Але хай там як, звідки б вона не взялась, можливо з якогось неісповідимого місця, зараз вона тут у хатині Творця Сендвічів. Хто вона така? І хто ця дивна дівчинка, яка стояла на дворі похмуро штурхаючи камінці і всім своїм видом показуючи небажання знаходитися тут? Хіба не дивно, що хтось подолавши весь цей шлях із неісповідимого місця у колісниці, яка очевидно була набагато кращою, ніж та вогненна штуковина, яка принесла їм Творця Сендвічів, навіть не хоче тут знаходитись?

Всі раптом поглянули на Трешберга, але той стояв на колінах, бурмочучи щось і дивлячись у небо. Він намагався не зустрітися ні з ким поглядом, поки не придумає якогось пояснення.

— Трілліан! — скрикнув Творець Сендвічів, засунувши до рота порізаний палець. — Що...? Хто...? Коли...? Де...?

— Саме ці питання я збиралася поставити тобі, — відповіла Трілліан, оглядаючи хатину Артура. Вона була скромно і елегантно наполовину захаращена його кухонним начинням. В іншій половині стояли простенькі шафа і полиці, а в кутку просте ліжко. У глибині кімнати виднілися двері, але куди вони вели Трілліан не знала, бо ті були зачинені.

— А у тебе мило, — сказала вона злегка питальним тоном.

Вона не могла отак зразу зрозуміти обстановку.

— Дуже мило, — погодився Артур. Неймоврно мило. Я не пам’ятаю, чи коли-небудь був у більш милішому місці. Тут я щасливий. Мене всі люблять, я роблю для них сендвічі, і... ем, та цьому й все. Вони мене люблять, а я роблю для них сендвічі.

— Звучить, наче...

— Ідилія, — рішуче заявив Артур. — Так і є. Ні, справді. Напевно тобі тут навряд чи содобалося, але для мене це, ну... це ідеальне місце. Слухай, сядь, будь ласка, будь як вдома. Хочеш чогось, наприклад, сендвіч?

Трілліан взяла сендвіч і не без підозри оглянула. Потім обережно понюхала його.

— Скуштуй, — наполіг Артур, — він смачний.

Трілліан обережно відкусила малесенький шматочок, потім більший, а потім почала задумливо жувати.

— Справді смачно, — промовила вона, оглядаючи сендвіч.

— Справа мого життя, — заявив Артур, сподіваючись, що це прозвучить гордо і він не буде вигядати наче повний ідіот.

Він звик бути всіма шанованим, а зараз його змушують переналаштовувавтися на старий лад.

— А що це за м’ясо? — поцікавилась Трілліан. — А так, це, хм, це м’ясо абсолютно нормального буйвола.

— Що?

— Абсолютно нормальний буйвіл. Вони трохи схожі на корів, точніше биків. Але все-таки найбільше на буйволів. Ну знаєш, такі великі тварини.

— І що з ними не так?

— Нічого, вони абсолютно нормальні.

— Розумію.

— Дивно тільки те, звідки вони приходять.

Тріція насупилась і перестала жувати.

— Звідки вони приходять? — запитала вона із повним ротом.

Вона не збиралася ковтати, доки не дізнається звідки.

— Справа не тільки в тому звідки вони приходять, а ще й в тому, куди вони йдуть. Все впорядку, його абсолютно безпечно можна ковтати. Я вже з’їв його силу-силенну. Вони чудове. Дуже соковите. Дуже ніжне. Трохи солодкуватий смак із пряним присмаком.

Трілліан все ще не ковтала.

— Звідки, — наполягала вона, — вони приходять і куди йдуть?

— Вони приходять з точки трохи східніше гір Хондо. Он вони там, позаду нас, такі високі, ти мабуть уже їх бачила коли підлітала сюди, а потім буйволи тисячами мчать через великі рівнини Анхондо і, хем, ну це і все. Ось вони звідки приходять. Ось куди вони йдуть.

Трілліан насупилась. Вона чогось тут не розуміла.

— Мабуть, я не все зрозуміло пояснив, — почав знову Артур. — Коли я сказав, що вони приходять з точки на сході від гір Хондо, я мав на увазі, що там вони раптом з’являться. Потім вони мчать через рівнини Ахондо і, ну, загалом просто зникають. У нас близько шести днів, щоб зловити їх стільки, скільки можливо, до того як вони зникнуть. На весні вони роблять все це знову, але у зворотньому напрямку.

Трілліан неохоче, але ковтнула. Вибір у неї був невеликий: або ковтнути, або виплюнути, з іншого боку смак був справді чудовий.

— Ясно, — сказала вона, впевнившись, що не відчуває жодних побічних ефектів. — А чому вони називаються абсолютно нормальними буйволами?

— Ну, я думаю тому, що інакше люди подумали б, що це трохи дивно. Мабуть Старий Трешберг назвав їх так. Він каже, що вони приходять звідти, звідки приходять і йдуть туди, куди йдуть, і такою є воля Боба і все тут.

— Кого...

— Навіть не питай.

— Ну що ж, здаєть тобі тут добре.

— Так справді. Ти також добре виглядаєш.

— Так в мене все добре. Все дуже добре.

— Що ж, це добре.

— Так.

— Добре.

— Добре.

— Дуже мило з твого боку, що ти заглянула.

— Дякую.

— Ну ... — невизначено сказав Артур, безцільно озираючись по сторонам.

Виявилося, що доволі важко знайти тему для розмови з тим кого не бачив стільки часу.

— Тобі