Помирана - Тарас Антипович
Ближче до ночі розпалили вогнище. На шампурах, піках і штирях різноманітних калібрів зашкварчали хвостаті тушки. Доктор Фрезе з нагоди свята приніс зі свого схрону мензурку жовтого спирту з підозрілим осадом на дні. Навіть розбавлений водою, він обпікав горлянки коритян, що геть відвикли від такої радості і миттєво хмеліли.
— Батя мій любив казать: «При Кориті будем ситі». Так і єсть! — палко заговорила Тузиха. — Того за Корито й борьба була. Якось понаїхали Оті з-за Колючки, шоб вагонами по рейках нас повивозить звідсіля. В намордниках ходили, сопіли. Казали, шо жить тут не можна, а самі тільки й думали, щоб туто самим поселиться. Я ше мала була, а помню. Так наші тоді краном ті вагони повивертали ханакус. А потім і сам кран завалили. Так воно ото й лежить.
— Уміли жить наші люди! — піддакнув хтось, уплітаючи кротодила.
Розімліла Тузиха встала і, відштовхнувши Божену, раптом повісилась на шию Нельсону.
— Розумака наш, голова! Шо б ми без тебе… — заговорила з придихом.
— Ну-ну, — знітився Нельсон. — То Савина мисля була.
— О, за Саву! — видрала Тузиха кухоль із чиєїсь руки.
Вона хильнула, втерлася рукавом і, набравши повітря, грянула:
— Доля на-ша ота-каааа…
— Авто-но-мі-каааа! — підхопили коритяни.
— Горда жизнь і смерть лег-каааа…
— Авто-но-мі-каааа! — нерівно слідували за нею голоси.
Піддавшись колективному пориву, глухий Момот теж загудів. Його важке безсловесне соло попливло над незграбним хором, як дирижабль.
* * *
Нельсон видовбав у дерев’яному брускові борозну для короткої стріли. Прикріпив на його торці ресору від легкової автівки, спробував її на пружність. Заходився кріпити на кінці ресори тятиву з вірьовки, вмоченої в розтоплену смолу.
Божена погріла руки над пічкою, приклала до свого живота. Під стелею на шнурку в’ялились мальки-кротодили з розпанаханими черевцями, розведеними на боки з допомогою шпичок.
— Ну, і шо то таке буде? — обвела вона оком весь робочий гармидер у кімнаті.
— Як чорнуха потече, її захищать тре’. Одстрілюваться будем, — пояснив Нельсон.
— Од кого?
— Од кого хоч. На чорнуху точно охотники найдуться.
Нельсон вклав у борозну дерев’яну стрілу, придивився, як вона лежить. Заходився монтувати спусковий механізм. У двері двічі постукали, а потім Пабло вбіг у кімнату. На ньому були забрьохані штани з церати і завелика куртка, що з’їхала з плеча — Захурова.
— Нема. Не вернувся, — проказав він монотонно, щоб не зірватися на плач.
— Ти людей позбирав?
— Не йдуть!
На пустирі біля Корита, як рибалки на льоду, човпіли Базука, Веня та інші ланці, що пізнали вчорашній ловецький азарт. Вони завмерли над кротовинами в зосередженому мовчанні. Лише зрідка розтирали змерзлі плечі, незлостиво клянучи холодний атмосферний фронт.
— Пішли Захура шукать. Ти район знаєш, — кинув Нельсон Базуці.
— Тсс. Я тут пожду. Мо’, ше шось вилізе, — прошепотів Базука. — А потім коло Корита прочешем з усіх боків.
— Поназбирували тої нечисті, а все вам мало… — докоряв Пабло.
— Сарадіп, я щас дірок у тобі наверчу і спереду, і ззаду! — обрубав його Веня, мацаючи свої штирі, імплантовані в кулак. На його голову, обмотану брудно-зеленою камуфляжною банданою, сіла сиза пір’їна. Голуб промайнув над землею, та не наважився сісти.
* * *
Нельсон вийшов із будки Кабигроба, опустив так і не розряджений самостріл. Зиркнув на розпухлі від порожнечі навколишні сараї, на посипану попелом доріжку перед хатою. Життя у цих місцях видавалося чимсь цілком недоречним.
— В хаті голяк. Обійдем, — махнув Нельсон розгубленому Пабло.
Вони обігнули халупу, зазирнули в нужник без даху — чотири кілочки, обтягнуті квітчастою цератою. Всередині, на краю ями, лежав напівмертвий птах, придушений сильцем. Кліпати ще міг, але голови не зводив — знав, що вже прилетів.
— Чого він птичку не з’їв? — задумався Пабло вголос. Над бляшаним переніссям у нього з’явилася зморшка задуми.
Нельсон наступив на в’язку колючого дроту з налиплими обривками старих газет. Шип пробив стерту підошву, кольнув п’яту, як недобрий здогад — душу. Піщана поземка стелилася під ногами. Огорожа з профнастилу, що колись оточувала обійстя, упала. Лише стовпи подекуди стриміли, наче зуби велета.
— Не пойму я цю житуху. Вийдеш когось шукать — і вже сам себе не находиш, — проказав Нельсон похмуро.
Він не знав, що робити далі. Точніше, запевняв себе, що не знає, в слабодухому намаганні відтягнути прихід поганих новин.
— А як це воно — мужика любить? — брякнув Нельсон знічев’я.
— Важко, — зітхнув Пабло.
* * *
Гена задивися на те, як квапливо одягається Майя, плутаючи холоші комбінезона. Він переможно защепив штани.
— Було круто, дялбакус, — промовив самовдоволено.
— Та не дуже, рабой, — скривилась Майя.
Вона закуталась у шарф, зсутулила плечі й запхала руки в благеньку муфту. У цю мить її коробило від власного тіла — навіть міліметра своєї шкіри не могла бачити.
— Ну, вшивайся вже, — кишнула вона.
— Я тобі на другий раз зерна принесу коричневого. Натягав із ящика, поки Кабигроб не спалив усе. Вариш — і каша-малаша виходе, — пообіцяв Гена, збираючи манатки.
Вона не могла навіть
