Помирана - Тарас Антипович

— Колодязь, шо на сортувальній, до Корита найближче стоїть. Того чорнуха туди поперла. Скоро підніметься вище і в усіх ямах буде, — пояснював Нельсон, якого радість робила надміру говірким.

— А Божка твоя чого не пішла? — спитала Тузиха з жіночої солідарності.

— Оддихає животом. Принесу їй, якшо все не вип’єш, — підморгнув Нельсон.

— А ти куштував уже? — поцікавилась Майя.

— Нє, то Пабло найшов, от. У мене й цебра нема, щоб на мотузці спустить. У кого єсть, давайте — пришпандьорим на трос.

— Моє бери. Я на ньому сидю, і видержує, — запропонував Капрон вагомо.

Пабло порівнявся з Нельсоном, щоб провести юрбу найкоротшим шляхом. Промайнули під естакадою, що вела на Корито, перебралился через два вантажні перони, потім уздовж колій до критого павільйону сортувальної станції, де на посипаній цеглою цементованій платформі стояло кілька рудих контейнеровозів без коліс.

Тузиха спохмурніла, побачивши тут залізяччя прес-підборщика, який колись забрав її ногу.

— Ну, де воно вже? — занервувала вона, накульгуючи від зненацька воскреслого фантомного болю.

Пабло вказав на невеличкий колодязь біля вахтерського будиночка, що тулився поруч із павільйоном.

— Тут не глибоко, — зазирнув Нельсон усередину колодязя.

Він зав’язав на розтрісканій корбі трос і почав намотувати. Від скрипу в усіх залящало в вухах. Тим часом Капрон закріпив на дужці відра вільний кінець троса добрячим вузлом.

Сплеск пролунав майже відразу — глибини було кілька метрів. Усі обступили безцінне джерело чорнухи, затамувавши подих. Нельсон підсмикнув відро вище, потім знову опустив — щоб притопити. Десяток обертів ручки — і воно, майже повне, захиталось під корбою. До нього потяглися руки з кухлями, але всіх випередила Дана. Вона втопила лице прямо у відро й зробила кілька жадібних ковтків. Різко обернулась до Капрона, не кліпаючи, не змикаючи вимазаний чорним варивом рот. Її обличчя, завжди трохи синювате, стало геть фіолетовим. Дана простягла руку, ніби шукаючи опори в повітрі, змахнула нею — і впала замертво.

— Шо вони там казяться? — смикнув Базука печального Пабло, що стояв трохи осторонь від юрби.

— Не та чорнуха попалась, видно, — відповів Пабло без виразу.

— Так і знав, шо з того вийде ханадзип, — закивав Базука.

Коритяни затиснули Нельсона з усіх боків і готові були роздерти.

— Ти бабу мою угробив! — тикав у нього своїм масивним протезом руки Капрон.

— Ти сам її угробив — уже давно! Жила, як мокре горить, — огризався Нельсон.

Тут розлючена Тузиха тицьнула йому кухля з в’язким чорним пійлом.

— Казав, шо його пить можна! Тепер сам пий. Чуєш, яке?! — гарчала вона.

— Мо’, це первак. Потім луччє піде, — виправдовувався Нельсон.

Він підніс чорнуху до вуст, замружився, пригубив. Порівняно з цим пекельним варивом тирсоплита в лужному розчині була плиткою шоколаду.

— Нажухав нас Сава, старий танаб’є, дялбакус, йухопут… — фонтанував прокляттями Нельсон.

У цьому гармидері, споглядаючи крах чужих сподівань, Базука поклав Паблові руку на плече. Той усе ще не квапився виходити з заціпеніння — стояв, обійнявши себе за лікті. На його бляшаному переніссі вранішня цятка паморозі стала краплею і збігла вниз.

— Слухай. Єсть для тебе вісті, — мовив Базука стиха. — Од Захура.

Нельсон прочумався від холоду, добряче потовчений. Було достобіса дивно, мокро і страшно. Боліли поламані ребра, з носа цебеніла кров. Спочатку подумав, що сидить у калюжі, а навколо — глуха ніч. Але округла бетонна стіна, в яку він упирався шиєю, навела на значно гірші здогади. Нельсон підняв голову.

— Ей, — кигикнув він, спинаючись на ноги.

Вгорі, у круглому просвіті, з’явилося перекошене обличчя Капрона.

— Капа, шо за йуханакус? Витягни мене, — простогнав Нельсон.

— А шо, не сидиться, лободзип? Народ рішив оддать усю чорнуху тобі одному. Жуй, пий, смокчи, лижи і радуйся.

— Спусти трос, тапок-таб’є!

— Я тут для того, шоб ти уже не виліз. Ніколи, — відрізав Капрон.

Нельсон стояв майже по коліно в чорнусі, але ноги продовжували вгрузати в мул на дні колодязя. До верху було якихось чотири метри. Він уперся руками й ногами в протилежні боки шахти і спробував так підніматися, але замащені черевики миттєво сприснули вниз. Нельсон намацав місце стику між бетонними кільцями, вчепився за нього кінчиками пальців, але підтягнутися не спромігся. Від зусиль лише забивало памороки — тут бракувало кисню.

У випарах чорнухи в’язкими ставали навіть думки. Нельсон згадав загибель матері, безглузду смерть брата і цілком реально уявив свою, не менш абсурдну. Йому здалося дивним, що він так запізно відкрив для себе істину: якщо відсутність змін планомірно вбивала коритян, то зміни вели їх на той світ ще коротшим шляхом.

Божена взяла з підвіконня ляльку. Гумова голівка з розкосими синіми очима була насаджена на дерев’яну фігурку, витесану досить доладно. Нельсон не вирізьбив лише пальчиків, оскільки мав звичку зволікати з найцікавішою фазою роботи. Зачувши кроки в під’їзді, Божена з нетерпінням встала з гамака.

— Ну, шо там? — спитала в радісному передчутті.

— Усьо! — відповів з порога Веня. Він пройшовся по квартирі, нахабно оглядаючи химери креслень на стінах. Визирнув з вікна надвір, де з низьких хмар сіяла мжичка.

— А ти чого приперся? — здивувалася Божена.

Веня штовхнув її плечем, мовчки зірвав