Помирана - Тарас Антипович

Дощ рівно шумів, тихий, важкий і холодний. Нельсон відчував його на плечах, як ношу. В калюжі плавала голова гумової ляльки з рудими кучерями і яскраво-червоним ротом. Нельсон озирнувся навколо — чи ніхто не бачить. Але коритяни поховалися в своїх закамарках, заклопотані збором вологи. Він підібрав голову іграшки і, тримаючи за волосся, витряс воду. Раніше нізащо не звернув би уваги на такий неїстівний предмет.

Корито темніло в пелені потоків. Із руїн сортувальної станції змивало розбухлий тиньк. Кротодил замовк, і Нельсон знав, що це — назавжди. Черевики промокли, що цілком влаштовувало. Гнітюча необхідність бути сильнішим, ніж інші, тимчасово відступила. Дощ ніби спиняв час, нівелюючи потребу в будь-якій активності. Він був останнім даром, за який не треба було боротись. Він заповнив пробіли між живим і неживим. Нельсону навіть здалося, що це навколишнє замирення прийшло надовго.

Під’їзд зустрів його жіночим вереском. Майнула підозра, що це з Даною сталася істерика. Але, забігши всередину, Нельсон виявив, що там розлючена Божена скубе Майю: порвані бретельки комбінезона вже метлялися в різні боки, з нагрудної кишені щось посипалося на сходи. Майя, особливо не покладаючись на свої кволі руки, силкувалася ввігнати в суперницю зуби, поки та витирала нею стіну.

— От! — крикнула Божена остовпілому Нельсону й отримала укус у передпліччя. Вона відскочила і вдарила Майю протезом з дальньої дистанції. Майя зачепилась об стулку дверей, вивернула її і брьохнулась у мокре місиво перед під’їздом. Божена ринулась, як футболіст — на добивання, але Нельсон згріб її в обійми.

— От! До тебе вона прийшла! Мале, дурне, а вже шмара! — сичала Божена.

— Ти дитину виплюнеш, як будеш так гарцювать, — урезонив її Нельсон.

На бетоні він завважив яскравий сріблястий пакет, підчепив його пальцями.

— Це шо за йухан? — спитала Божена, переводячи дух.

— Котячі горішки. Будеш?

— Буду, — сказала Божена. — А шо приніс?

— Та от, цяцьку найшов, туловище з дерева виріжу, — показав Нельсон голову ляльки.

Між будівлями сновигав Пабло. Його сухорлява мурашина постать то зникала під покрівлями трущоб, то кулею вилітала з них, петляючи поміж мертвих кварталів Депо.

— Захур! — кричав Пабло у загачені сміттям сараї, підвали, горища.

— Захур! — волав він у проломи асфальту і тріщини стін.

— Захур-хур-хур! — механічно відлунювало у висохлих колодязях.

Цей підлий уламок селища мовчав, прикрившись зморшкуватими повіками дахів. З халабуди під толем вийшов Базука.

— Ти не бачив його тут? — підбіг Пабло.

— Голубця твого? Нє, — позіхнув Базука.

— А Кабигроб де живе?

— А шо, і Кабигроб — голубець? Хо-хо…

— Та ніколи шутки шуткувать! — нетямився Пабло.

Базука показав на сусідню перекошену стайню з дерев’яними ворітьми. Вона була надто вбога навіть для коритян — ці ребра кілків, що повилазили зі стін поміж кім’яхами глини, ці зламані рами вікон, цей шифер на даху, як скресла крига, безладно нашарована під тиском течій.

Всередині було майже порожньо. У побуті Кабигроб обходився мінімальною кількістю речей. Можна було подумати, що тут жила людина з твердими принципами. Пабло поворушив ногою товсту облізлу ковдру, скинуту з дивана. Її вата просякла свіжою кров’ю.

З-під Корита несло тухлим силосом. Нельсон постояв у теплих випарах, поки голова не пішла обертом. Передчуття були надзвичайно приємні: чорнуха незабаром битиме ключем. Він навіть підстрибнув від надлишку енергії, прошкуючи додому через пустир. Але назустріч ішов Пабло. І одного погляду вистачало, щоб зрозуміти, наскільки він розчавлений.

— Захур вночі пропав, — вимовив Пабло, мало не плачучи.

— Де він міг діться?

— Кабигроба різать пішов. Мені не сказав, я спав тоді. Просто знаю, шо пішов…

Нельсон кілька секунд перетравлював новину.

— Ти кажеш — пішов…

— Ну, поїхав, на колясці ж, таманабой!

— …різать Кабигроба…

— І не вернувся. Ніде нема, — нетерпляче стискав кулаки Пабло.

— А Кабигроб шо? — повів безволосою бровою Нельсон.

— І Кабигроба нема. Тіки кров у нього в хаті.

Погляд Нельсона упав на дивний свіжий горбок у землі неподалік. Він ріс і бентежив не менше, ніж зникнення Захура.

— Болото намокло. Шукай сліди од коліс, — порадив Нельсон.

— Людей тре’, — майже молив Пабло.

— Та, мо’, він ше вернеться. Дня ж не пройшло. Зарізав і спать сів, — відвернувся Нельсон.

Із купки землі показалася лапа з пазурами, потім виткнулось темне рильце з чутливими рожевими ніздрями. Нельсон навшпиньках підкрався поближче до цієї прояви.

— От-ад-зииип. Малі вилупились од жари!

Навколо Корита вирувала вакханалія. Варто було дитинчаті кротодила досягнути земної поверхні, як його тут же висмикували людські руки. Сліпі кротодильчики — з ріденькою шерстю, розміром з кошенят — гойдалися й пищали, підняті за хвости.

— Ага, викурили ми їх! Піджарили їм зади, ханакус! Так і поперли з того пекла, — пишався собою Нельсон.

— Куропусі. Нямуть-нямуть, — задоволено вуркотів доктор Фрезе. Він безцеремонно насаджував новонароджених хижаків на шампур, прохромлюючи ніжні черевця. Поруч Веня з Базукою товкли свою здобич об камінь — щоб не смикалась. Почорніла з горя Дана, важко дихаючи, складала кротодильчиків у мішок.

— Захура не бачили?.. А Кабигроб де, хто зна? — чіплявся Пабло до коритян. Побиття кротодилячих немовлят вганяло його в іще більший розпач.

Навколишній бенкет крові розбудив у душі сердобольного Хамси первісний жах. Він