Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький

неї дива і тільки дива і практично не здатні відрізнити справжнє наукове диво від фокуса чи якось інтелектуального сальтомортале. Наука чародійства та ворожби не є винятком. Організувати на телестудії конференцію знаменитих привидів чи просвердлити поглядом діру в півметровій бетонній стіні може багато хто, і це нікому не потрібно, але саме це приводить у захват найшановнішу публіку, яка погано уявляє собі, до якої міри наука переплела і посплутувала поняття казки та дійсності. А от спробуйте знайти глибокий внутрішній зв’язок між свердлячою властивістю погляду і філологічними характеристиками слова «бетон», спробуйте вирішити цю маленьку конкретну проблемку, що відома під назвою Великої Проблеми Ауерса! Її вирішив Ойра-Ойра, створивши теорію фантастичної спільноти і започаткувавши цілком новий розділ математичної магії. Але майже ніхто не чув про Ойру-Ойру, зате всі пречудово знають професора Вибігаллу. («Як, ви працюєте у НДІЧАВО? Ну як там Вибігалло? Що він ще новенького відкрив?..») Це відбувається тому, що ідеї ОйриОйри здатні сприйняти всього двісті-триста чоловік на всій земній кулі, і серед цих двох-трьох сотень досить багато членів-кореспондентів і — на жаль! — немає жодного кореспондента. А класична праця Вибігалли «Основи технології виробництва самонадівного взуття», набита демагогічною балаканиною, спричинила свого часу завдяки Б. Питомнику чимало галасу. (Пізніше з’ясувалося, що самонадівні черевики коштують дорожче за мотоцикл і бояться пилу та вологості.)

Година була пізня. Я добряче втомився і непомітно для себе заснув. Мені снилась якась нечисть: багатоногі велетенські комарі, бородаті, як Вибігалло, відра з молочними відвійками, що уміють говорити, чан на коротких ніжках, що бігав сходами. Інколи до мого сну зазирав який-небудь нескромний домовик, але, побачивши такі пристрасті, перелякано тікав. Прокинувся я від болю і побачив біля себе похмурого бородатого комара, який намагався проштиркнути своїм товстим, як авторучка, хоботом мою ногу.

«Дзуськи!» — заволав я і стукнув його кулаком у вирячене око.

Комар ображено завурчав і відбіг убік. Він був великий, як собака, рудий із підпалинами. Мабуть, уві сні я несвідомо промовив формулу матеріалізації і ненароком викликав з небуття цю похмуру тварину. Загнати її назад у небуття мені не вдалося. Тоді я озброївся томом «Рівнянь математичної магії», відчинив кватирку і вигнав комара на мороз. Віхола відразу ж закрутила його, і він щез у темряві. Ось так виникають нездорові сенсації, подумав я.

Була шоста година ранку. Я прислухався. В інституті стояла тиша. Чи то всі старанно працювали, чи то вже розійшлися по домівках. Я мав здійснити ще один обхід, але йти нікуди не хотілося і кортіло чогось попоїсти, бо їв я востаннє вісімнадцять годин тому. І я вирішив пустити замість себе дубля.

Загалом, я поки ще дуже слабенький маг. Недосвідчений. Якби тут був хто-небудь поряд, я б ніколи не ризикнув демонструвати своє невігластво. Але я був сам, і вирішив ризикнути, а разом з тим трохи попрактикуватися. У «Рівняннях матмагії» я відшукав загальну формулу, підставив у неї свої параметри, проробив усі необхідні маніпуляції і промовив усі необхідні слова давньохалдейською. Все-таки навчання і труд все перетруть. Уперше в житті у мене вийшов пристойний дубль. Усе в нього було на місці, і він був навіть трішки схожий на мене, тільки ліве око в нього чомусь не розплющувалось, а на руках було по шість пальців. Я пояснив йому завдання, він кивнув, шаркнув ніжкою і пішов, похитуючись. Більше ми з ним не зустрічались. Може, його ненароком занесло в бункер до З. Горинича, а може, він поїхав у безкінечну подорож на ободі Колеса Фортуни — не знаю, не знаю. Річ у тому, що я дуже скоро забув про нього, бо вирішив приготувати собі сніданок.

Я людина невибаглива. Мені треба було тільки бутерброд із лікарською ковбасою і горня чорної кави. Не розумію, як це в мене вийшло, але спочатку на столі утворився лікарський халат, густо намащений маслом. Коли перший напад природного здивування минув, я уважно оглянув халат. Масло було не вершкове і навіть не рослинне. Ось тут мені треба було халат знищити і почати все спочатку. Але з огидною самовпевненістю я уявив себе богом-творцем і пішов шляхом послідовних трансформацій. Поряд із халатом з’явилась пляшка з чорною рідиною, а сам халат, трохи почекавши, почав обвуглюватися з країв. Я поквапно уточнив свої уявлення, зробивши особливий наголос на образах горнятка і яловичини. Пляшка перетворилася на горня, рідина не змінилася, один рукав халата стиснувся, витягнувся, порудів і почав посмикуватися. Спітнівши від страху, я переконався, що це коров’ячий хвіст.

Я виліз із крісла і відійшов у кут. Далі хвоста справа не зрушилася, але видовище й без того було моторошнувате. Я спробував ще раз, і хвіст заколосився. Я взяв себе в руки, примружився і почав якнайвиразніше уявляти подумки шматок звичайного житнього хліба, як його відрізають від буханця, намащують маслом — вершковим, з кришталевої масельнички — і кладуть на нього кружальце ковбаси. Бог з нею, з лікарською, нехай буде звичайна полтавська напівкопчена. З кавою я вирішив поки зачекати. Коли я обережно розплющив очі, на лікарському халаті лежав чималий кусень гірського кришталю, всередині якого щось темніло. Я підняв цей кристал, за кристалом потягся халат, незбагненно до нього прирослий, а всередині кристала я розрізнив бажаний бутерброд, дуже схожий на справжній. Я застогнав і спробував подумки розколоти кристал. Він покрився густою сіткою тріщин, тому бутерброд майже зник із вигляду. «Дурень, — сказав я собі, — ти з’їв тисячі бутербродів, і ти нездатен більш-менш чітко їх уявити. Не хвилюйся, нікого немає, ніхто тебе не бачить. Це не залік, не контрольна і не іспит. Спробуй ще раз». І я спробував. Краще б я не пробував. Уява моя чомусь розбурхалася, в мозку спалахували і згасали найнесподіваніші асоціації, і з кожною новою спробою приймальня наповнювалася дивними предметами. Багато з них вийшло, мабуть, із підсвідомості, з дрімучих джунглів спадкової пам’яті, з давно пригнічених вищою освітою первісних страхів. Вони мали кінцівки і безперервно рухалися, вони видавали огидні звуки, вони були непристойні, вони були агресивні та весь час чубились. Я зацьковано озирався. Все це дуже нагадувало мені старожитні гравюри, із сценами спокутування святого Антоні я. Особливо гидотною видавалася овальна тарілка на павучих лапах, покрита з боків жорсткою ріденькою шерстю. Не знаю, що їй від мене було треба, але вона відходила у дальній кут кімнати, розганялася і з усього маху копала мене під коліна, поки я не притис її кріслом до стіни. Частину предметів кінець кінцем мені вдалося знищити, решта розбрелися хто-куди і