Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький
Вибігалло раптом промовив нерозбірливо:
— Гей, дівко… це-во… молока давай! Лий, значиться, просто сюди, у висівки… Сіль ву плє, значиться…
Стелла поквапно підхопила відро і плюснула в кювету молочні відвійки.
— Ех! — вигукнув професор Вибігалло. — Посуд малий, значиться! Ти, дівко, як тебе, це-во, просто в чан лий. Будемо, значиться, з чана їсти…
Стелла почала перевертати відра в чан із висівками, а професор, схопивши кювету, як ложку, заходився черпати висівки і запихати в пащеку, яка розкривалась неймовірно широко.
— Та ж зателефонуйте! — жалібно закричала Стелла. — Він же зараз усе доїсть!
— Телефонували вже, — сказали в натовпі. — Ти краще від нього відійди все-таки. Йди сюди.
— Ну, він прийде? Прийде?
— Сказав, що виходить. Калоші, значиться, надягає і виходить. Відійди від нього, тобі кажуть.
Я, нарешті, зрозумів, у чому річ. Це не був професор Вибігалло. Це був новонароджений кадавр, модель Людини, невдоволеної шлунково. І дякувати Богу, бо я вже було подумав, що професора розбив мозковий параліч. Як наслідок напруженої роботи.
Стелла обережненько відійшла. Її схопили за плечі та втягнули в натовп. Вона сховалася за моєю спиною, вчепившись мені у лікоть, і я одразу ж розправив плечі, хоча не розумів ще, у чому річ і чого вона так боїться. Кадавр жер. У лабораторії, наповненій людом, стояла неймовірна тиша, і було чутно тільки, як він сопе і хрускотить, неначе кінь, і шкребе кюветою по стінках чана. Ми дивилися. Він зліз із стільця та занурив голову в чан. Жінки відвернулися. Лілечці Новосмєховій стало погано, і її вивели в коридор. Потім ясний голос Едика Амперяна промовив:
— Добре. Будьмо логічні. Зараз він прикінчить висівки, потім доїсть хліб. А потім?
У передніх рядах виник рух. Натовп потіснився до дверей. Я починав розуміти. Стелла сказала тонесеньким голоском:
— Ще оселедцеві голови є…
— Багато?
— Дві тонни.
— Добре, — сказав Едик. — І де ж вони?
— Вони повинні подаватися по конвеєру, — повідомила Стелла. — Тая пробувала, а конвеєр поламаний…
— Між іншим, — сказав Роман голосно, — уже дві хвилини я намагаюся його пасивізувати, і абсолютно безрезультатно…
— Я теж, — признався Едик.
— Тому, — сказав Роман, — було б дуже добре, якби хто-небудь з особливо бридливих зайнявся налагодженням конвеєра. Як паліатив. Є тут хтось ще з магістрів? Едика я бачу. Ще хтось є? Корнєєв! Вікторе Павловичу, ти тут?
— Немає його. Може, за Федором Симеоновичем збігати?
— Я думаю, поки що не варто турбувати. Впораємось якось. Едику, давай-но разом, зосереджено.
— В якому режимі?
— У режимі гальмування. Аж до тетанусу. Хлопці, допомагайте всі, хто вміє.
— Одну хвилинку, — сказав Едик. — А якщо ми його пошкодимо?
— Так-так-так, — втрутився я. — Краще не треба. Нехай уже він краще мене зжере.
— Не хвилюйся, не хвилюйся. Ми будемо обережні. Едику, давай на дотиках. В один дотик.
— Почали, — сказав Едик.
Стало ще тихіше. Кадавр вовтузився у чані, а за стіною перемовлялися і постукували добровольці, котрі намагалися полагодити конвеєр. Минула хвилина. Кадавр виліз із чана, втер бороду, сонно подивився на нас і раптом спритним рухом, неймовірно далеко витягнувши руку, хапнув останній буханець хліба. Потім він розкотисто відригнув і відкинувся на спинку стільця, склавши руки на величезному здутому череві. Його обличчям розлилося блаженство. Він посопував і безтямно усміхався. Він був безсумнівно щасливий, як буває щасливою украй стомлена людина, діставшись нарешті до бажаного ліжка.
— Подіяло, здається, — з полегшеним зітханням сказав хтось у натовпі.
Роман із сумнівом підібрав губи.
— Я так не думаю, — ввічливо сказав Едик.
— Може, в нього заведення скінчилося? — сказав я з надією.
Стелла жалібно повідомила:
— Це просто релаксація… Пароксизм задоволення. Він скоро знову прокинеться.
— Слабаки ви, магістри, — сказав мужній голос. — Пустіть-но мене, піду Федора Симеоновича гукну.
Усі перезиралися, невпевнено усміхаючись. Роман замислено грався умклайдетом, катаючи його на долоні. Стелла тремтіла, шепочучи: «Що ж це буде? Сашко, я боюся!» Що стосується мене, то я випинав груди, супив брови і боровся з палким бажанням зателефонувати Модестові Матвійовичу. Мені страшенно хотілося зняти з себе відповідальність. Це була слабкодухість, і я був безсилий перед нею. Мод ест Матвійович уявлявся мені зараз зовсім в особливому світлі, і я з надією згадував захищену минулого місяця магістерську дисертацію «Про співвідношення законів природи та законів адміністрації», де зокрема доводилося, що раз по раз адміністративні закони з огляду на свою специфічну непорушність виявляються більш дієвими, ніж природні та магічні закономірності. Я був переконаний, що варто було би Модестові Матвійовичу з’явитись тут і заволати на упиря: «Ви це припиніть, товаришу Вибігалло!» — як упир негайно би припинив.
— Романе, — сказав я недбало, — я думаю, що в крайньому випадку ти здатен його дематеріалізувати?
Роман засміявся і поплескав мене по плечу.
— Не бійся, — сказав він. — Це все іграшки. З Вибігаллою тільки зв’язуватись не хочеться… Цього ти не бійся, ти он того бійся! — Він вказав на другий автоклав, що мирно поклацував у куті.
Тимчасом кадавр раптом неспокійно заворушився. Стелла тихенько вискнула і притиснулася до мене. Кадаврові очі розплющилися. Спершу він нагнувся і зазирнув у чан. Потім погримів порожніми відрами. Потім завмер і якийсь час сидів нерухомо. Вираз вдоволення на його обличчі змінився виразом гіркої образи. Він припинявся, швидко обнюхав, ворушачи ніздрями, стіл і, витягнувши довгого червоного язика, злизнув крихти.
— Ну, тримайтеся, хлопці… — прошепотіли в натовпі.
Кадавр запхав руку в чан, витяг кювету, оглянув її з усіх боків і обережно відкусив край. Брови його стражденно підвелися. Він відкусив ще шматок і захрустів. Обличчя його посиніло, немовби від сильного роздратування, очі зволожились, але він кусав раз за разом, поки не зжував усю кювету. Майже хвилину він сидів у задумі, мацаючи пальцями зуби, потім повільно пройшовся поглядом по
