Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький

Б. Питомник сердито поглянув на нього і знову звернувся до Вибігалли:

— А коли і де відбуватиметься демонстрація універсальної моделі, Амвросію Амбруазовичу?

— Відповідь, — сказав Вибігалло. — Демонстрація відбуватиметься тут, у цій моїй лабораторії. Про момент преса буде сповіщена додатково.

— Але це буде найближчими днями?

— Є думка, що це буде найближчими годинами. Тож товаришам пресі найкраще залишитися і зачекати.

У цю мить дублі Федора Симеоновича та Крістобаля Хозевича, немов за командою, повернулись і вийшли. Ойра-Ойра сказав:

— Вам не здається, Амвросію Амбруазовичу, що таку демонстрацію проводити у приміщенні, та ще й в центрі міста, небезпечно?

— Нам побоюватись нічого, — вагомо сказав Вибігалло. — Нехай наші вороги, це-во, побоюються.

— Пам’ятаєте, я казав вам, що можлива…

— Ви, товаришу Ойра-Ойра, недостатньо, значиться, підкуті. Відрізняти треба, товаришу Ойра-Ойра, можливість від дійсності, випадковість від необхідності, теорію від практики і взагалі…

— Все-таки, може, на полігоні…

— Я випробовую не бомбу, — зверхньо сказав Вибігалло. — Я випробовую модель ідеальної людини. Які будуть ще запитання?

Якийсь розумник з відділу Абсолютного Знання взявся розпитувати про режим роботи автоклава. Вибігалло з охотою пустився у пояснення. Похмурі лаборанти збирали свою техніку вдоволення духпотреб. Кадавр жер. Чорна пара на ньому потріскувала, розповзаючись по швах. Ойра-Ойра вивчаюче дивився на нього. Потім він раптом голосно сказав:

— Є пропозиція. Всім, особисто не зацікавленим потрібно негайно залишити приміщення.

Усі обернулися до нього.

— Зараз тут буде дуже брудно, — пояснив він. — До неможливості брудно.

— Це провокація, — з гідністю сказав Вибігалло.

Роман, схопивши мене за рукав, потягнув до дверей. Я потягнув за собою Стеллу. Услід за нами потяглась решта глядачів. Романові в інституті вірили, Вибігаллі — ні. В лабораторії зі сторонніх залишилися тільки кореспонденти, а ми з’юрмилися у коридорі.

— У чому річ? — запитували у Романа. — Що буде? Чому брудно?

— Зараз він вибухне, — відповідав Роман, не зводячи очей із дверей.

— Хто вибухне? Вибігалло?

— Кореспондентів шкода, — сказав Едик. — Слухай, Сашко, душ у нас сьогодні працює?

Двері лабораторії відчинились, і звідти вийшли два лаборанти, волочучи чан з порожніми відрами. Третій лаборант, боязко озираючись, метушився навкруги і бурмотів: «Давайте, хлопці, давайте я допоможу, важко ж…»

— Двері зачиніть, — порадив Роман.

Метушливий лаборант поквапно зачинив двері та підійшов до нас, витягуючи сигарети. Очі в нього були круглі та бігали.

— Ну, зараз буде… — сказав він. — Проникливий дурень, я йому підморгував… Як він жере!.. Здуріти можна, як він жере…

— Зараз двадцять п’ять хвилин на третю… — почав Роман.

У цю мить пролунав вибух. Задзеленчали розбиті шиби. Двері лабораторії крекнули та зірвалися з петель. В утворену щілину винесло фотоапарат і чиюсь краватку. Ми шарахнулися. Стелла знову вискнула.

— Спокійно, — сказав Роман. — Уже все. Одним споживачем на землі стало менше.

Лаборант, білий, як халат, безперервно затягуючись, курив сигарету. З лабораторії долинало хлюпання, кашель, нерозбірливі прокльони. Потягнуло смородом. Я нерішуче промимрив:

— Треба подивитися, чи що…

Ніхто не озвався. Усі співчутливо дивились на мене. Стелла тихо плакала і тримала мене за куртку. Хтось комусь пояснював пошепки: «Він черговий сьогодні, зрозумів?.. Треба ж комусь іти вигрібати…»

Я зробив кілька непевних кроків до дверей, але цієї миті з лабораторії, чіпляючись один за одного, вилізли кореспонденти і Вибігалло.

Лишенько, як вони виглядали!..

Отямившись, я витягнув із кишені платиновий свисток і свиснув. Розштовхуючи співробітників, до мене поспішила авральна команда домовиківасенізаторів.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Повірте мені, це було найжахливіше видовище на світі.

Ф. Рабле

Найбільше мене вразило, що Вибігалло аніскільки не був збентежений тим, що сталося. Поки домовики обробляли його, поливаючи абсорбентами і умащуючи пахощами, він віщав фальцетом:

— Ось ви, товариші Ойра-Ойра і Амперян, ви теж усі побоювалися. Що, мовляв, буде, та як, мовляв, його зупинити… Є, є у вас, товариші, такий, знаєте, нездоровий, значиться, скептицизьм. Яб сказав, така, знаєте, недовіра до сил природи, до людських можливостей. І де ж вона тепер, ваша недовіра? Луснула! Луснула, товариші, на очах широкої громадськості та забризкала мене і ось товаришів із преси…

Преса вражено мовчала, покірно підставляючи боки під шиплячі струмені абсорбентів. Г. Проникливий дуже тремтів. Б. Питомник крутив головою і мимоволі облизувався.

Коли домовики прибрали лабораторію у першому наближенні, я зазирнув усередину. Авральна команда діловито вставляла шиби і спалювала в муфельній печі рештки шлункової моделі. Решток було мало: купка ґудзиків із написом «фор джентльмен»[14], рукав піджака, неймовірно розтягнуті підтяжки і вставна щелепа, схожа на викопну щелепу гігантопітека. Решта ж, вочевидь, розлетілось на порохно. Вибігалло оглянув другий автоклав, він же самозамикач, і заявив, що все гаразд. «Пресу прошу до мене, — сказав він. — Іншим пропоную повернутися до своїх безпосередніх обов’язків». Преса витягла книжечки, всі троє всілися за стіл і заходились уточнювати деталі нарису «Народження відкриття» та інформаційної замітки «Професор Вибігалло розповідає».

Глядачі розійшлися. Пішов геть Ойра-Ойра, забравши в мене ключі від сейфа Януса Полуектовича. У відчаї пішла Стелла, котру Вибігалло відмовився відпустити до іншого відділу. Пішли помітно повеселілі лаборанти. Пішов Едик, оточений юрмою теоретиків, прикидаючи на ходу мінімальний можливий тиск у шлунку кадавра, який вибухнув. Я теж рушив на свій пост, попередньо пересвідчившись, що випробовування другого кадавра відбудеться не раніше за восьму ранку.

Експеримент справив на мене гнітюче враження, і, прилаштувавшись у величезному кріслі приймальні, я якийсь час намагався зрозуміти, дурень Вибігалло чи хитрий демагог-халтурник. Наукова цінність усіх його кадаврів, вочевидь, дорівнювала нулю. Моделі на базі власних дублів умів створювати будь-який співробітник, що захистив магістерську дисертацію і закінчив дворічний спецкурс нелінійної трансгресії. Наділяти ці моделі магічними властивостями теж була абищиця, тому що існували довідники, таблиці та підручники для магів-аспірантів. Ці моделі самі собою ніколи нічого не доводили і з точки зору науки становили не більший інтерес, ніж картярські фокуси чи шпагоковтання. Можна було, звичайно, зрозуміти всіх цих горе-кореспондентів, котрі липнули до Вибігалли, як мухи до смітника. Бо з точки зору нефахівця все це було надзвичайно ефектно, викликало шанобливий трепет і непевні відчуття якихось величезних можливостей. Важче було зрозуміти Вибігаллу з його хворобливою пристрастю влаштовувати циркові вистави та публічні вибухи на потребу цікавим, позбавленим можливості (та й бажання) розібратись у суті питання. Якщо не враховувати двохтрьох виснажених відрядженнями абсолютників, котрі обожнювали давати інтерв’ю про стан справ у безкінечності, ніхто в інституті, м’яко кажучи, не зловживав контактами з пресою: це вважалося поганим тоном і мало глибоке внутрішнє підґрунтя.

Річ у тому, що найцікавіші та найвишуканіші наукові результати часто-густо мають здатність видаватись непосвяченим безглуздими і тоскнонезрозумілими. Люди, далекі від науки, в наш час сподіваються від