Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

— А комарі? — ще в’їдливіше спитала вона.

— Які к-комарі? — здивувався Джеймс, розгублено дивлячись на неї.

— Комарі, яких ви збиралися відганяти люлькою.

— Ах, комарі! Так-так, це й справді так. Тільки їх тут, виявляється, немає… ну, і я, знаєте, вже накурився…

Меджі розсміялася.

— Ну й дивак ви, Коро… пробачте, Джеймс, це я обмовилася!

— Ні-ні, нічого, будь ласка, — з полегкістю сказав Джеймс Марчі, радіючи можливості змінити тему. — Мені дуже приємно, Меджі, коли ви усміхаєтеся… знаєте, усмішка так пасує вам!

— Це ви бачите ззаду, правда? І в темряві?

— Н-ну… не ззаду, а просто так, адже я знаю, як це у вас виходить. Дуже гарно виходить!

— Джеймс, ви, здається, починаєте говорити компліменти!

— Хіба? — здивувався Джеймс.

Ось уже чого б він ніколи не подумав! Компліменти — це коли говорять приємні вигадані речі. А він же сказав чисту правду, і зовсім не для того, щоб Меджі було приємно, а просто від усієї душі. А виходить, що це теж комплімент. Ну, гаразд, тим краще!

Сутінки насувалися на стежку темною, щільною стіною, в якій лише вгадувалися неясні обриси дерев, що підносились вгору химерними тінями віття. Меджі вслухалася в таємничий шурхіт вологого листя. Знизу від річки долинало невпинне дзюркотіння води, що билася об кам’яні валуни, і від цієї мішанини звуків Меджі здавалося, що вона йде зачарованим царством, де кожне застигле в мороці дерево наче заворожене могутнім чарівником і може кожної хвилини поворушитися й піти до неї. Вона боязко зіщулилася й зупинилась на стежці.

— Що трапилось, Меджі? — занепокоєно спитав Джеймс, ідучи слідом за нею. Він порівнявся з дівчиною.

— Нічого… мені чомусь страшно! Ой Коротун, дайте руку! Ми скоро вийдемо звідси?

— Так-так, зараз будемо нагорі.

Він ішов, обережно підтримуючи її за тонку руку, що спиралася на його лікоть. Ішов, не чуючи під собою ніг, наче гордовитий лицар, вів свою кохану даму, що довірилася йому. Довірилась і більше вже не боялася ні темряви, ні зачарованого лісу, ані могутніх чарівників, що перетворюють дерева на потвори, про що вона тут-таки й сказала Джеймсу. Він ішов, слухаючи Меджі, і думав лише про одне: як шкода, що немає такого незвичайного, всевладного чарівника, який допоміг би йому, незграбному Коротуну, вести далі й далі дівчину, що довірливо спиралася на його руку. Куди саме далі — байдуже, тільки б не було цьому краю…

А Меджі, отямившись від страхів, безтурботно базікала. Вона говорила про що завгодно, немов намагаючись винагородити себе за гіркі хвилини образи й розчарування, що їх вона пережила після того, як пішов Фред… Ні, в тому-то й річ, що таке поводження Фреда було зовсім не випадковим, воно завершувало собою цілу низку брутальних вчинків людини, до якої вона так тяглася. Ну й нехай, і добре, — знову й знову переконувала вона себе, коли думка про Фреда боляче колола серце, — не слід навіть згадувати про це. Особливо коли поруч іде Джеймс Марчі, милий, симпатичний Коротун, такий дбайливий і смішний. Чомусь раніше вона не уявляла собі, що з ним можна так хороше розмовляти, зовсім по-дружньому, легко й весело. Звичайно, це не Фред, лагідні слова якого хвилювали її… А те, що Джеймс так багато знає, — це навіть цікаво. Про метеорити, про огидну плісень, від якої гинуть мурахи й навіть миші, про космічні справи, — боже мій, звідки в нього стільки знань! І коли він розповідає, все стає зрозумілим, хоч ти раніше ні про що подібне й гадки не мав. Дуже гарний Джеймс, Коротун… здається, вона так і назвала його? Вийшло трохи неввічливо, але ж він не образився? Мабуть, він просто не вміє ображатися, такий уже Джеймс добрий, чи що. І тримати його під руку було б зовсім приємно, коли б він не напружувався, адже він так кумедно відставляє руку, що вона аж труситься… «Не вкушу ж я його, справді?..»

Подумавши про це, Меджі раптом сама здивувалась: яка дивна істота — людина, може говорити щось одне, а думати зовсім про інше, немов думки йдуть на якомусь другому поверсі! Адже ось і те, про що я думала зараз, лишилося для Джеймса невідомим, бо ж я не говорила про думки з другого поверху, а про щось зовсім інше, незалежно від розмови.

Вона пішла трошки повільніше, все ще спираючись на руку Коротуна.

— Джеймс!

— Що, Меджі?

— А у вас буває таке, що ви говорите зовсім не те, про що думаєте? Думаєте одне, а кажете інше?

Джеймс Марчі змішався, в його голосі почулася непевність.

— Н-ну… буває… адже не завжди скажеш те, що думаєш.

— Ні, це не те, — рішуче відповіла Меджі. — Я не про ввічливість. А от коли думки йдуть самі по собі, а кажеш… зовсім про інше. Немовби в тобі відразу двоє. Розумієте? Ну от, наприклад, ви. Коли ми розмовляли з вами зараз, про що ви думали? Про те, що говорили, чи про інші речі? Тільки правду!

Джеймс зовсім розгубився. Тільки правду?.. Але це значило б сказати про найпотаємніше, те, про що він навіть сам собі боявся признатися. Про що він думав зараз, балакаючи з Меджі, охоче підтримуючи її невимушене щебетання? Звичайно, про неї. Проте… Дуже збентежений, він однією рукою пощипав борідку, відчуваючи другою лагідний, але настійливий дотик теплої руки Меджі, і в неясному мерехтінні її очей вгадував запитливий вираз її обличчя.

— Чого ж ви мовчите, Джеймс? Вам так важко відповісти?

Голос був лагідний і трошки сумний, немов і не було щойно безтурботно балакучої Меджі Бейкер. Чому в неї раптом так змінився настрій? Чи це до Меджі прийшла та сама журлинка, яка відрізняла її від інших, знайомих Коротуну дівчат і яка здавалася йому надзвичайно привабливою, бо, коли він помічав її, серце