Мандри Лемюеля Гуллівера - Джонатан Свіфт
Тесляр показав себе добрим майстром і за десять днів зробив та опорядив баркас, що вмістив би вісім європейців. Королеві він так сподобався, що вона зараз же понесла показати його своєму чоловікові. Король звелів пустити його разом зі мною в бочку, повну води, але там було замало місця навіть для моїх невеличких весел. Тоді королева вигадала інше. Вона замовила тесляреві корито у триста футів завдовжки, п'ятдесят завширшки і вісім завглибшки, звеліла обсмолити його, щоб воно не протікало, і поставила в одній із кімнат палацу. Двоє слуг протягом півгодини легко наповнювали корито водою, а на дні його був чіп, щоб спускати воду, коли вона засмердиться.
В цьому басейні я не раз веслував, розважаючись сам і розважаючи королеву та її дам, що захоплювались моєю спритністю й моторністю. Іноді я розпускав вітрило, і тоді мені лишалося тільки кермувати, бо дами робили для мене вітер своїми віялами; втомившися, вони наказували пажам дмухати над коритом. А я тим часом показував свою вмілість, ведучи човен то правим, то лівим галсом. Коли я кінчав ті вправи, Глемделкліч забирала човен до своєї кімнати й вішала його там на кілок сушитися.
Під час таких вправ зі мною тільки раз трапилася пригода, що мало не коштувала мені життя. Бажаючи посадити мене в човен, який паж уже пустив у корито, вихователька Глемделкліч люб'язно підняла мене, але так невдало, що я вислизнув з-поміж її пальців і неминуче впав б з височини сорока футів на підлогу, якби, на щастя, мене не затримала шпилька, що стриміла в корсажі милої дами. Своїм поясом я зачепився за головку шпильки і висів у повітрі, аж доки Глемделкліч прибігла і врятувала мене.
Іншим разом один із слуг, який що три дні мусив міняти воду в кориті, ненароком пустив туди величезну жабу. Коли я сів у човен, вона, побачивши вигідне для відпочинку місце, скочила до мене й так нахилила човен, що я всією своєю вагою мусив налягти на другий борт, щоб не перекинутись. Опинившися в човні, жаба заплигала перестрибуючи через мою голову й бруднячи мені обличчя та одяг своїм огидним слизом. Жаба була величезна, і мені здалося, що такої мерзенної тварюки я не бачив ніколи. Проте я попросив Глемделкліч дати мені розправитись із нею самому. Я почав бити її своїм веслом і кінець кінцем змусив-таки вистрибнути з човна.
Але найбільшої небезпеки зазнав я в цім королівстві від мавпи, що належала одному з кухарчат. Пішовши чи то в гості, чи то в якихось справах з дому, Глемделкліч замкнула мене в своїй кімнаті. Був жаркий день, і вікно кімнати, так само, як вікна та двері великої скриньки, де я жив, були відчинені навстіж. Я сидів біля столу, поринувши в свої думки і раптом почув, як щось стрибнуло у вікно й забігало по кімнаті. Я хоч злякався, але визирнув, не встаючи зі свого стільця, і побачив жваву мавпу, яка, побігавши та пострибавши, надибала мою скриньку і стала з цікавістю зазирати в усі вікна та двері. Я забився у самий куток скриньки; з переляку я розгубився і не додумався сховатись під ліжко, що було дуже легко зробити. Мавпа швидко помітила мене. Кривляючись та джеркочучи, вона просунула у вікно руку, погралася зі мною, як кішка з мишею, і, хоч я й перебігав з місця на місце, щоб утекти від неї, спіймала мене за полу камзола (зробленого з тамтешнього шовку, дуже товстого та цупкого) і витягла із скриньки. Вона поклала мене по праву руку, як кладе дитину мамка, збираючись годувати її груддю, а коли став пручатись, стиснула мене так, що я вирішив скоритися. Думаю, що вона вважала мене за маля з своєї породи, бо раз у раз гладила лапою мені обличчя.
Коли двері, відчиняючись, рипнули, мавпа злякалася й миттю вистрибнула у вікно, крізь яке вона влізла в кімнату. По ринві вона видряпалась на дах, біжачи на трьох лапах і тримаючи мене в четвертій. Я чув, як скрикнула Глемделкліч, побачивши мене в руках мавпи. Бідна дівчинка мало не збожеволіла. В палаці зчинився переполох. Слуги побігли по драбини. Сотні людей дивилися, як мавпа сіла на самий верх покрівлі і, держачи мене, наче немовлятко, однією рукою, другою пхала мені в рот їжу, яку виймала з-за щоки, а коли я не хотів їсти, била мене. Бачачи це, дехто з юрби, що зібралася внизу, не міг утриматись од сміху, і я, слово честі, не дорікав їм за це, бо справді видовище було досить кумедне для всіх, опріч мене. Дехто кидав угору каміння, сподіваючись улучити в мавпу, але це суворо заборонили, бо мені могли б розтрощити голову.
Нарешті принесли драбини, і по них полізло багато людей. Побачивши, що її оточили з усіх боків, і зрозумівши, що втекти на трьох лапах їй не пощастить, мавпа залишила мене на вершечку покрівлі, а сама кинулася навтіки. Я опинився на висоті п'ятсот ярдів, кожної хвилини чекаючи, що мене здмухне вітер або в мене запаморочиться в голові і я скочуся сам на край даху. Я сидів там, аж доки на дах видерся один із слуг Глемделкліч і, поклавши мене в кишеню штанів, щасливо зійшов на землю.
Кляте створіння так пом'яло в своїх обіймах усе моє тіло, що я зовсім заслаб і мусив був два тижні пролежати в ліжку. Король, королева і двір щодня посилали довідатись про моє здоров'я, а її величність навіть відвідала мене кілька разів.
Мавпу вбили й видали наказ, що забороняв тримати цих тварин близько від палацу.
Одужавши, я пішов подякувати королю за його ласку, і його величність довго сміявся з моїх пригод. Він запитував, про що саме я думав, коли лежав у мавпячих обіймах, як подобались мені її страви, як вона частувала мене
