Мандри Лемюеля Гуллівера - Джонатан Свіфт
Королівство Бробдінгнег являє собою півострів. На його північно-східному кордоні тягнеться пасмо непрохідних гір миль у тридцять висотою, з вулканами на вершинах; навіть найвизначніші вчені не знають, які істоти живуть по той бік гір і чи є там взагалі життя. З трьох інших боків півострів оточений океаном. У цілому королівстві немає жодного морського порту, бо море, коло гирла річок та й усе узбережжя так засіяні гострими скелями, що й найменші човни не насмілюються виходити в море; отже, цей народ не має ніяких зносин з рештою світу. По великих річках плаває багато кораблів і водиться чудова риба. Морської риби тут звичайно не ловлять, бо вона такого самого розміру, як у Європі, і через це не цікавить рибалок. Звідси видно, що природа, створивши тварин та рослини таких незвичайних розмірів, обмежила себе цим континентом. Причину такого явища хай уже визначають філософи. Проте там іноді ловлять китів, і простий люд охоче вживає їх на їжу. Мені траплялось бачити таких китів, що один чоловік ледве міг покласти їх собі на плечі, а іноді їх, як дивину, приносили в кошиках і в Лорбрульгруд. Одного з них я бачив на тарелі на королівському столі. Вважали його за дивину, але я не помітив, щоб він сподобався королю. Гадаю навіть, що йому була гидка така велика тварина, хоч у Гренландії я бачив і більших китів.
Країна заселена дуже густо: в ній п'ятдесят одно місто, щось із сто містечок і велика кількість сіл. Щоб задовольнити цікавого читача, досить буде описати Лорбрульгруд. Місто лежить над річкою, що ділить його на дві майже рівні частини. В ньому понад вісімдесят тисяч будинків і близько шестисот тисяч мешканців. Завдовжки воно три глонглани (приблизно п'ятдесят чотири англійські милі), а завширшки два з половиною глонглани. Всі розрахунки я провів з допомогою зробленої з наказу короля карти. Спеціально для мене карту розгорнули на землі, де вона простяглася на сто футів. Я, роззувшись, кілька разів пройшов круг неї і через неї, а тоді, користаючись масштабом, точно встановив розміри держави.
Палац королівський являє собою не звичайну споруду, а групу будівель сім миль у обводі. Парадні кімнати мають здебільшого двісті сорок футів заввишки при відповідній довжині та ширині. Для мене та Глемделкліч дали окрему карету, в якій моя нянька часто їздила зі своєю вихователькою оглядати місто чи щось купувати, і я завжди супроводив їх у своїй скриньці. Щоправда, коли я хотів того, дівчинка часто виймала мене й тримала на долоні, щоб я міг краще бачити вулиці, якими ми проїздили, будинки та перехожих. Думаю, карета наша була площею із зал Вестмінстерського абатства, але не така висока, хоч точно встановити її розміри я не можу.
Крім звичайної скриньки, в якій мене завжди возили, королева замовила ще й меншу, футів у двадцять завдовжки та завширшки і футів у дев'ять заввишки, її зробили спеціально для подорожей, бо більша була завелика для колін Глемделкліч і забирала надто багато місця в кареті. Змайстрував її за моїми вказівками той самий майстер. Ця дорожня скринька була зовсім квадратна; з трьох боків вона мала по вікну, загратованому залізним дротом, а з четвертого — двоє міцних кілець, крізь які, коли я вирушав у подорож, особи, що везли скриньку, просували цупкий ремінь, підперізуючись ним потім, як поясом. Обов'язки носія виконував один поважний, цілком надійний слуга, що супроводив мене й тоді, коли я їздив на прогулянку з королем або з королевою, а також щоразу, коли Глемделкліч була хвора, а мені спадало на думку піти в сад або відвідати якусь двірську даму чи міністра. Адже скоро я завоював прихильність та повагу найвищих вельмож — більше, здається, через те, що я користувався ласкою короля й королеви, ніж через мої власні заслуги. Коли подорож у кареті стомлювала мене, слуга пристібав до себе мою скриньку і ставив її на подушку перед собою, і тоді крізь вікна я бачив місцевість з трьох боків. У моїй кімнаті висів на стелі гамак і стояло дорожнє ліжко, стіл да два стільці, пригвинчені до підлоги, щоб вони не падали на труській дорозі. І хоч як іноді мене трусило, та, звиклий до моря, я не дуже страждав од цього.
Коли я хотів подивитись на місто, Глемделкліч ставила мою дорожню хатку собі на коліна й сідала в одкриті ноші, що їх, за звичаєм цієї країни, несли чотири чоловіки й супроводили два лакеї королеви. Народ, який багато чув про мене зацікавлено обступав нас, і тоді Глемделкліч спиняла носіїв і брала мене за руку, щоб зручніше було мене показувати.
Мені дуже хотілося побачити головний собор столиці, а надто дзвіницю його, яку вважали за найвищу в королівстві. Моя нянька одного дня поїхала туди зі мною, але я повернувся додому зовсім розчарований. Дзвіниця була не більше як три тисячі футів заввишки. Взявши до уваги різницю у зрості між цими людьми та нами, дивуватися з неї не було чого, вона відповідно нижча за дзвіницю в Солсбері. Проте, щоб не принижувати нації, якій я, поки житиму, буду вдячний, мушу сказати, що недостатня висота славетної дзвіниці цілком компенсується її красою та міцністю. Стіни її, складені з тесаного каменю, щось із сто футів завтовшки і скрізь прикрашені мармуровими статуями богів та королів, більшими за природний зріст і приміщеними в нішах. Я виміряв мізинець однієї із статуй, що відломився і лежав у пилюці. Довжина його сягала чотирьох футів і одного дюйма. Глемделкліч загорнула його в хусточку, поклала в кишеню і взяла з собою, щоб приєднати його до інших дрібничок, що їх вона, як і всі діти її віку, любила збирати.
Кухня королівська, щось із шістсот футів заввишки, являє собою величний будинок із склепінням угорі. Велика піч тільки на десять кроків вужча за купол собору святого Павла, який я спеціально виміряв, повернувшись до Лондона. А якби я став докладно описувати ввесь кухонний посуд: величезні горщики та казани, туші, що їх смажено на рожнах, та інші дива, то навряд чи повірить читач моїм словам. Суворий критик, може, навіть подумає,
