Переслідуваний - Стівен Кінг
Річардс чекав, що буде далі.
— Розумієш, мамусю, — сказав Парракіс, — містер Річардс — близький друг Бредлі Трокмортона й побуде в нас кілька днів.
Стара знову заверещала. Елтон затулив їй рота й зморщився, наче від болю.
— Так, мамусю, побуде. Я віджену його машину на автостоянку й поставлю під напругу. А ти завтра вранці відішлеш поштою пакуночок до Клівленда.
— До Бостона, — поправив Річардс. — Плівки мають бути надіслані до Бостона.
— А тепер до Клівленда, — сказав Елтон Парракіс, терпляче всміхаючись. — Бредлі викрили.
— О Боже!..
— Тебе теж викриють! — крикнула синові місіс Парракіс. — І впіймають! Ти надто гладкий!
— Мамусю, я проведу містера Річардса нагору й покажу йому кімнату.
— Містера Річардса?.. Містера Річардса?.. Скажи краще — свою погибель!
Елтон лагідно вивільнився від матері, і Річардс слухняно рушив за ним напівтемними сходами.
— У нас нагорі багато кімнат, — захекано промовив Елтон, насилу ворушачи величезними клубами. — Багато років тому тут був готель, я тоді ще був зовсім малий. Звідси можна стежити за вулицею.
— Може, мені краще піти геть? — мовив Річардс. — Якщо Бредлі виказали, то, мабуть, твоя мати має слушність.
— Ось ваша кімната, — сказав Елтон, розчахнувши двері до давно не прибираної вогкої кімнати. Здавалося, він навіть не чує Річардсових слів. — Це, звичайно, не бозна-які апартаменти, але… — Він обернувся до Річардса з терплячою чемною усмішкою. — Можете жити тут, скільки захочете. Бредлі Трокмортон — мій найкращий друг. — Усмішка трохи пригасла. — Мій єдиний друг. Я наглядатиму за мамусею. Не турбуйтесь.
Річардс лиш повторив:
— Мені краще піти звідси.
— Та ні, це неможливо. Навіть мамусі небагато часу знадобилось, щоб розгледіти вас під тією пов’язкою. Я припаркую вашу машину в безпечному місці. Потім поговоримо.
Елтон вийшов квапливо-вайлуватою ходою. Його формені штани ззаду блищали. Здавалося, після Елтона в кімнаті лишився ледь відчутний вибачливий дух.
Одсунувши трохи стару зелену штору, Річардс побачив Елтона, що вийшов на потрісканий тротуар і сів у машину. За хвилю він виліз із неї й швидко пішов назад до будинку. Річардсові кольнуло в серце.
Важкі кроки на сходах. Двері відчинились, і Елтон усміхнувся до Річардса.
— Мамуся правду каже, — мовив він. — Поганенький з мене конспіратор: я забув ключі.
Річардс подав йому ключі й навіть спробував пожартувати:
— Краще мати поганенького конспіратора, аніж не мати ніякого.
Річардсові слова зачепили не ту струну: вади Елтона Парракіса були надто очевидні…
— Я тобі дуже вдячний, — лагідно мовив Річардс.
Парракіс вийшов, і невдовзі автомобіль, яким Річардс приїхав із Нью-Гемпшіру, покотився до автостоянки.
Річардс стяг покривало з ліжка і обережно ліг, дихаючи неглибоко, дивлячись просто в стелю. Ліжко ніби тримало його в дивних вогких обіймах, що відчувалися навіть крізь ковдру та одежу. Все в кімнаті тхнуло пліснявою, і від цього духу нікуди було подітись, наче від причепливої безглуздої рими.
Знизу долинав плач Елтонової матері.
50 проти 100…
Він трохи подрімав, але так і не зміг заснути. Вже майже споночіло, коли на сходах почулася важка Елтонова хода. Річардс з полегкістю спустив ноги на підлогу.
Парракіс, постукавши, ввійшов, перевдягнений у спортивну сорочку та джинси.
— Все гаразд — сказав він. — Машина на стоянці.
— А її не обдеруть?
— Ні, — відповів Елтон. — На це в мене є пристрій — батарея й два зубчасті затискачі. Хай лізуть хоч голіруч, хоч ломом — однаково вдарить струмом і загуде сирена. Спрацьовує безвідмовно. Я сам цю штуку зробив. — Він сів, важко зітхнувши.
— А до чого тут Клівленд? — вимогливо спитав Річардс (виявилося, з Елтоном легко бути вимогливим).
Елтон знизав плечима.
— Є в Клівленді один хлопець знайомий. Зійшлися ми в бостонській бібліотеці, коли я був там із Бредлі. В нас утворився такий собі екологічний гурток. Мамуся вам, мабуть, дещо розповідала… — Елтон потер долоні й невесело всміхнувся.
— Дещо розповідала, — потвердив Річардс.
— Вона трохи… стуманіла, — вів далі Парракіс. — Не розуміє багато чого з того, що відбулося за останні років двадцять. Увесь час боїться. Я — це все, що вона має.
— Бредлі впіймають?
— Не знаю. У нього своя… е-е… агентура. — Елтон уникав дивитись Річардсові в очі.
— Ти…
Двері відчинились, і на порозі стала місіс Парракіс. Вона всміхалася, схрестивши руки на грудях, але очі в неї були сповнені жаху.
— Я викликала поліцію, — промовила вона. — Тепер вам доведеться піти.
Кров відринула з Елтонового обличчя, воно стало жовтаво-білим, наче пергамент.
— Ти брешеш, — сказав він.
Річардс схопився на рівні, але не втікав, лише схилив набік голову, наслухаючи.
Було чути сирени: спочатку ледь-ледь, але дедалі голосніше.
— Вона не бреше, — сказав Річардс. Його аж занудило од відчуття марноти. Знову все спочатку. — Веди мене до машини.
— Вона бреше, — наполягав Елтон. Він підвівся й, майже торкнувшись Річардсової руки, відсмикнув свою, наче боявсь обпектися. — Це пожежні машини.
— Веди мене до машини. Швидко.
Сирени наближалися, завиваючи то голосніше, то тихіше. Цей звук виповнював Річардса таким жахом, який відчуваєш хіба що в кошмарному сні: він сидить отут із цими двома шизофреніками, а тим часом…
— Мамо… — На перекошеному обличчі Елтона було благання.
— Я викликала їх! — крикнула стара якимось телячим голосом і схопила сина за товсту руку, наче хотіла труснути ним. — Я мусила! Задля тебе! Це той чорнопикий уплутав тебе в цю історію! Скажемо, що він вдерся до нас, іще й дістанемо винагороду…
— Ходім, — буркнув Елтон до Річардса, силкуючись посмиком вивільнитися від матері.
Але вона вчепилася в нього, немов шавка у велетенського коня-ваговоза.
— Я мусила. Ти повинен кинути ці ризиковані справи, Елті! Ти повинен…
— «Елті»! — аж вереснув він. — «Елті»!.. — Й грубо відтрутив матір. Стара заточилась і впала на ліжко.
— Швидше! — сказав Елтон Річардсові. Обличчя в нього було спотворене жахом і стражданням. — Ой, швидше…
Вони загримотіли, перечіплюючись, сходами вниз і за хвилину вискочили на вулицю. Далі Елтон пішов широким нерівним кроком. Він знову почав задихатися.
Згори, крізь розчахнуті двері вихоплювалися пронизливі крики Елтонової матері, які перейшли у вищання, змішались і злилися із завиванням сирен:
— Я зробила це задля те-бе-е-е…
49 проти 100…
Тіні гналися за ними схилом до парку, то видовжуючись, то вкорочуючись біля кожного стовпа з ліхтарем фірми «Дженерал атомікс» у дротяній сітці. Елтон Парракіс пахкав і сапав, наче паровоз, хапаючи ротом повітря й зі свистом видихаючи його.
Вони перетнули вулицю, й нараз фари вихопили їх із темряви на тротуарі. Поліційна машина зблиснула синіми вогнями й, завищавши гальмами, спинилася за сотню кроків од утікачів.
— Річардсе! Бене
