Острів загиблих кораблів - Олександр Романович Бєляєв

— Мені вдалося переговорити з остров’янами та переконати їх не підкорятися Слейтону, — сказав Бокко. — На світанку Слейтон скликав усіх і наказав нам готуватися до бою з вами, — Бокко показав на Гатлінга. — Але всі, як один, відмовилися. Слейтон кричав, тупотів ногами. «Уб’ю», — говорить. А я тут і кажу. «Що з ним церемонитися? Давайте зв’яжемо його!» Ми до нього — він від нас. Ми погналися, та де там! Він кинувся у воду і зник. Пішли розшукувати, Флореса. Здогадався я у вугільник заглянути, а він там лежить. Випустили його, і — ось він!

Симпкінс слухав з напруженою увагою.

— Слейтон живий. Слейтон на Острові. Симпкінс на Острові. Значить, Слейтон буде спійманий, — випалив він несподівано.

Наступного дня Томсон, його асистенти, Гатлінг і Симпкінс одержали запрошення професора Людерса відвідати його. Старий учений жив на краю Острова, на іспанській каравелі. Вона мала квадратну корму, башточки на носі і кормі, високий борт, бугшприт і чотири прямі щогли: фок, грот і дві бізані. Три задні щогли були з латинськими вітрилами, на передній — дві реї.

Хиткий місток вів до цього притулку старого вченого.

— Дивно! — вигукнув Гатлінг, ступаючи на цей місток. — Невже навіть вітрила могли зберегтися? Адже цьому кораблю не менше двохсот років?

— І всі триста будуть, — відповів Людерс, супроводжуючий гостей. — Я власними руками реставрував оцю цінність. Зізнаюся, вона мала досить жалюгідний вигляд. Одного я не міг зробити: випрямити посадку каравели, — сусідні судна здавили її і надто нахилили. Це завдає мені деяких життєвих незручностей. Та ви самі побачите. Прошу пройти за мною.

Вузькою дерев’яною драбиною гості спустилися вниз і зайшли до великої каюти. Дерев’яні лави з точеними ніжками стояли біля стін. Одну стіну займала саморобна шафа, на полицях якої виднілися старовинні рукописи та суднові журнали.

— Будьте обережні, — попередив Людерс, — я вже звик ходити по похилій підлозі. — Тут, у цій бібліотеці, величезні багатства.

— Багатства? Якого роду? — запитав Симпкінс.

— Наукового. Втім, мабуть, і не тільки наукового. Ось документи з корабля «Сивіла». Якийсь Себастьяно Сапрозо, що перебував на іспанській службі, віз кілька бочок золота з Бразилії до Іспанії. Себастьяно не досяг берегів Іспанії. Корабель прибило до Острова.

— Ви дістали цей документ із «Сивіли», — значить, вона і зараз існує? — запитав Симпкінс.

— Так, за старим вугільником, на південь від «Єлизавети».

— Ну, а золота ви не шукали?

— Навіщо воно мені? — просто відповів Людерс. — Можливо, що збереглося і золото. Воно, як мовиться в документі, лежить у трюмі. Але корабель настільки ветхий, що було б безумством спускатися в трюм. У сусідніх каютах, — продовжував Людерс, — у мене зберігаються колекції.

— Скажіть, ви не досліджували підводну частину Острова? — запитав Томсон.

— На жаль, ні, — із зітханням відповів Людерс. — У нас є водолазні костюми, але я не міг полагодити повітряні насоси. Драга, лоти — ось все, що було мені доступно.

— Звідки узяв Себастьяно стільки золота? — зацікавилася Вівіана.

— Це цікава історія. Себастьяно Сапрозо був захоплений у полон індіанцями племені бороро в лісах центральної Бразилії. Войовничі бороро вирішили вбити Себастьяно і повели ііого до місця страти. Сапрозо вдалося вирватися з рук індіанців. Цей авантюрист, очевидно, пройшов велику життєву школу і, ймовірно, був професійним ярмарковим акробатом і жонглером. Він став перестрибувати через голови дикунів, перевертатися всім тілом у повітрі і виробляти такі надзвичайні піруети і сальто-мортале, що викликав у своїх поневолювачів несамовите захоплення. Від ненависті до чужоземця індіанці перейшли мало не до його обожнювання. Себастьяно залишили живим, але не повернули йому свободи. Кілька місяців він жив серед індіанців, вивчив їхню нескладну мову і вдачу. Нерідко йому доводилося бачити, як індіанці приносили величезні шматки золотих самородків і відносили в глибінь лісу в дар якомусь лісовому божеству. Де знаходилося це божество, Сапрозо не міг дізнатися, бо місцеперебування ідола оточувалося таємницею. Проте випадок допоміг Сапрозо. От як описує сам Себастьяно цей випадок.

Людерс розкрив старовинний, у шкіряній напівзотлілій палітурці, рукопис і, перегорнувши листи пергаменту, прикрашені витіювато намальованими заголовними літерами і наївними, пожовтілими від часу малюнками, прочитав:

— «Якось уранці, коли всі чоловіки були на полюванні, а жінки займалися розтиранням коріння маніока, з якого вони роблять п’янкий напій кашири, я, проходячи околицею селища, почув стогони з куреня, що стояв самотньо на узліссі. Я увійшов до куреня і побачив дівчину, обплутану сітками. Великі чорні мурашки нестерпно кусали її. Тіло нещасної звивалося, обличчя було перекошене від болю, на губах виступила рожева піна — вона кусала собі губи, — каламутні очі закотилися. Вражений виглядом цих мук, я розв’язав сітку і почав вибирати мурашок, топтати їх ногою і викидати з куреня. Потім я узяв сітку і знову прикрив нею дівчину, яка на знак подяки стала цілувати мені руки. Тоді я вирішив, що дівчина може подякувати мені більш істотним чином, і сказав їй:

— Сьогодні вночі, коли шаман звільнить тебе від сітки, ти прийдеш до Голубого струмка і підеш зі мною…

Дівчина кивнула головою і сказала:

— Я виконаю те, що ти наказуєш. Я виконаю заради тієї допомоги, яку ти надав мені, полегшивши мої страждання.

Уночі вона прийшла до Голубого струмка, і ми заглибилися з нею в лісову гущавину. Близько опівночі вийшли ми на лісову галявину з високим пагорбом посередині. Повний місяць стояв над головою, яскраво освітлюючи великого дерев’яного ідола на вершині пагорба. Цей ідол до колін, які стояли від землі вище людського зросту, був засипаний блискучими золотими самородками. Я поклонився ідолу до землі, непомітно узяв із землі самородок завбільшки з гусяче яйце і, обернувшися до дівчини, сказав:

— Тепер я піду. Вкажи мені шлях до моря.

Дівчина