Зоряний єгер - Григорій Євгенович Темкін
— Гаразд, товаришу Санкін, — сказав Таламян, змінюючи гнів на ласку. — Гадаю, у вас вистачить мужності вибачитися перед усіма людьми, яких ви незаслужено образили. Це люди нашого, двадцять третього століття, а ви, Олексо, надумали їхні пристрасті міряти детективною міркою трьохсотрічної давності…
На серці в Санкіна полегшало.
Олекса зробив крок до дверей, але редактор зупинив його.
— Олесю, одна деталь у цій історії мені так і незрозуміла. Чому все-таки на Бурцені й Декамповерде не було шоломів? Озеро, яким би хижим воно не було тоді, зірвати шоломи й пробити захист костюмів не могло. Але якщо не Озеро і не хтось із членів експедиції, то що змусило астронавтів до цього? Не самі ж вони, справді, відкрилися! Чи це так і залишиться для нас загадкою століття?
— Хочеш, Рафіку, ще одну версію? Гадаю, безпомилкову, — осмілів Санкін.
— Ну-ну? — зацікавлено звів брови Таламян.
— Бурцен і Аніта були закохані одне в одного, ти знаєш?
— Але до чого тут це?
— А до того! Ніхто їх не змушував вимкнути захист костюмів, вони зняли шоломи самі й… захопилися, вчасно не заблокували захист від псі-випромінювань.
— Та навіщо, навіщо все-таки їм знадобилося знімати шоломи, ти не відповів.
— Тому, товаришу Таламян, — відповів Олекса, подивившись у вікно, — що закохані у всі часи неодмінно цілуються. А робити це в шоломах… досить незручно.
Таламян засміявся, а Санкін вийшов із кабінету і, не в змозі більше стримувати свої почуття, побіг униз сходами, перестрибуючи через сходинки.
Перекладено за виданням: ВОКРУГ СВЕТА. — 1985. — №№ 1–3.
КОРАЛИ КАЙОБЛАНКО
Чорне небо, немов оксамитне тло, підкреслювало молочну сліпучість планети, яка фарфоровим блюдцем уляглася посеред екрану. Недалеко від блюдця розмістилася трохи менша блакитнувата розеточка з темними розпливчастими плямами, схожими на грубі, мазками написані квіти.
«Що чекає нас на цих двох планетах?» — укотре спробував угадати еколог Ігор Краснов, удивляючись у диски, що наближалися, які чомусь назвали по-староіспанськи: Кайобланко і Кайонегро — Білий Камінь і Чорний Камінь. Ігоря нараз нестримно потягнуло туди, в чужий, незнайомий світ, щоб негайно, зараз же пережити все, що доля підготувала їхній експедиції.
— Бобе! — покликав він. — А може, почнемо з Кайонегро? Кажуть, це планета гір. Сто років не лазив по скелях.
Пілот Роберт Чекерс не відповів, але поза його красномовно свідчила, що він зайнятий і його краще не турбувати з дурницями.
— То що ж, на Кайонегро не полетимо? — сумно перепитав Ігор.
— Полетимо. Лише після Кайобланко.
— Ну, давай хоч туди, — зітхнув Ігор. — Тільки швидше б…
— Коли намічено, тоді й прилетимо.
— Гарантуєш?
— Якщо мене постійно не відвертатимуть від праці вчені сновиґайли.
Ігор устав, крутнув обертове крісло, сприкрено махнув рукою і вийшов з рубки. Відтак постояв у нерішучості, не знаючи, куди податися: в лабораторії й справді роботи наразі ніякої немає, спати ще рано, а з рубки Чекерс його майже виставив. «Сновиґайло»! Нічого, сядемо на Кайобланко, подивимося, хто працюватиме, а хто — сновигатиме. Так, але робити справді нема що. «Піду в салон, — подумав Ігор. — Може, там Надя. Хоч побалакаю з нормальною людиною».
Увійшовши до кают-компанії, Ігор побачив, що не помилився: Надія Сереброва, біохімік із його еколабораторії, сиділа в м’якому плюшевому кріслі, затишно підібгавши під себе ноги, руки схрестивши на грудях. Голову її майже повністю приховував відеошолом, лише злегка підфарбовані розтулені губи виглядали з-під його матової півсфери, та пружно вибивалася коротка чорна коса.
— Надійко! — покликав Ігор.
Дівчина не відповіла. Ігор підійшов до крісла, підняв з ворсистої підлоги коробку від відеокасети: «Легенди про майя, ацтеків та інків». Усе… Від фільму її тепер не відірвати. Ігор потинявся ще трохи по кают-компанії, знічев’я зірвав ромашку в квітковій ніші, сунув у коробку з-під «Легенд», посміхнувся й пішов до себе.
Тягар вимушеного неробства для Ігоря й Надії, на їх велику полегкість, закінчився на ранок.
О 6 годині 23 хвилини за бортовим часом Чекерс вивів корабель на орбіту навколо Кайобланко й вимкнув іонну тягу. Ще за годину сорок закінчилося розстикування — дисколіт скинув із себе в декілька разів більшу від нього за масою ношу, яку весь шлях штовхав перед собою. Відокремившись від вантажного причепа, що не лише містив запас пального, склади, майстерні, радіоапаратуру, але й захищав корабель від можливих небезпек у відкритому космосі, дисколіт відразу втратив на автономності й життєздатності. Проте вантаж, майже невідчутний у космічному просторі, в умовах тяжіння, близького до земного, став би непосильним тягарем. Та й у автономного дискольота запас надійності для планетарних умов більш ніж достатній. Одним коротким ударом двигунів пілот скинув дисколіт з орбіти й почав планеруючий спуск. На висоті чотирьох кілометрів, коли атмосфера стала густішою, купол над центральною частиною апарата розсунувся, і звідти з’явилися насаджені на одній осі, один над одним пропелери. Безшумно закрутились у протилежні боки могутні лопаті, і дисколіт відразу ж віднайшов опору й рух.
З цієї миті для трьох чоловік, які досі були лише членами екіпажу, а двоє, можливо, навіть лише пасажирами, почалося виконання екологічної програми. За тиждень, що його план досліджень відводив на кожну планету, їм належало зробити на невеликій висоті обліт планет і здійснити посадки на розсуд еколога. Не надто обширна програма, але їхня група була першою, й вони мали лише скласти попередній огляд, зібрати початкові дані для довгострокової, розширеної наукової експедиції.
