Діти Дюни - Френк Херберт
«Сьогодні на цю планету повертається Джессіка, мати Муад’Діба й бабуся цієї королівської двійні, — подумав він. — Чому вона саме зараз поклала край своєму добровільному вигнанню? Чому проміняла лагідну безпеку Каладана на загрози Арракіса?»
Були й інші побоювання: чи відчує вона Стілґарові вагання? Відьма Бене Ґессерит, що пройшла найглибший вишкіл Сестринства і стала повноправною Превелебною Матір’ю. Такі жінки були проникливо гострими, небезпечними. Чи наказала б йому впасти на власний ніж, як це колись наказав Лієтові Умма-Кайнс?
«Чого я мав би коритися?» — міркував він.
Не міг відповісти на це питання, але тепер його думки перейшли до Лієта-Кайнса, планетолога, що першим вимріяв перетворення пустельної Дюни на прихильну до людей зелену планету, якою вона й ставала. Лієт-Кайнс був батьком Чані. Без нього не було б мрії, не було б Чані, не було б королівської двійні. Тяглість цього ламкого ланцюга жахнула Стілґара.
«Як ми всі зібралися в цьому місці? — питав він себе. — Як ми поєдналися? З якою метою? Чи є моїм обов’язком покласти цьому край, знищити велике поєднання?»
Зараз Стілґар зізнався сам собі у страшному прагненні. Міг тепер зробити вибір, відкинувши любов і сімейні почуття заради того, до чого час від часу мусили вдаватися наїби: прийняти смертоносне рішення для блага племені. З одного погляду, таке вбивство було найвищою зрадою та жорстокістю. Убити дітей! Але ж це були не просто діти. Вони споживали меланж, були учасниками січових оргій, обнишпорювали пустелю, шукаючи піщаних форелей, бавилися в інші ігри фрименських дітей… І засідали в Королівській Раді. Діти такого ніжного віку, проте достатньо мудрі, щоб сидіти в Раді. Тілесно вони, може, й діти, але старці за досвідом; народжені з цілковитою генетичною пам’яттю та разючою самосвідомістю, що відрізняли їх та їхню тітку Алію від усіх інших живих людей.
Не раз упродовж багатьох ночей Стілґар зауважував, що його думки крутяться довкола цієї різниці, спільної для близнят і їхньої тітки; дуже часто викликана цими думками тривога розвівала його сон, женучи до спальні близнят з непевними замірами. Зараз усі його вагання зібралися докупи. Відсутність рішення була сама по собі рішенням, і він це знав. Ці близнята та їхня тітка прокинулися в материнському лоні зі всіма спогадами, переданими їм предками. Причиною цього стала залежність від прянощів, меланжева залежність їхніх матерів — леді Джессіки й Чані. Леді Джессіка народила сина, Муад’Діба, ще до залежності. Алія прийшла на світ уже після неї. З перспективи часу це було ясним. Незліченні покоління розплідної селекції, керованої Бене Ґессерит, призвели до народження Муад’Діба, але жоден план Сестринства не допускав меланжу. О, вони знали про цю можливість, але боялися її та називали Гиддю. Вона була для них наймерзеннішим фактом. Гидь. Вони мусили мати якісь підстави для такого вироку. А коли запевняли, що Алія — Гидь, то це мало такою ж мірою стосуватися і близнят. Бо Чані теж була узалежнена, її тіло просякло прянощами, а її гени якимось чином доповнили гени Муад’Діба.
Стілґарові думки кипіли. Не могло бути сумніву, що близнята зайшли далі, ніж їхній батько. Але в якому напрямку? Хлопець говорив, що спроможний бути своїм батьком, — і довів це. Уже немовлям Лето виявляв спогади, які могли належати лише Муад’Дібові. Чи в цьому широкому спектрі пам’яті чигали інші предки — предки, вірування та звичаї яких були невимовно небезпечними для людей сьогодення?
«Гидь», — заявляють святі відьми Бене Ґессерит. А все-таки Сестринство прагне генофонду цих дітей. Чарівниці хочуть мати сперму та яйцеклітину без клопітких тіл, частинами яких вони є. Чи це тому леді Джессіка повертається зараз? Дружина Герцога Лето порвала із Сестринством, щоб підтримати свого чоловіка, та був поголос, наче вона повернулася до звичаїв Бене Ґессерит.
«Я міг би покласти край усім цим мріям, — подумав Стілґар. — Це так просто».
І ще раз спитав себе, як він може взагалі обмірковувати такий вчинок. Хіба близнята Муад’Діба були відповідальні за дійсність, яка нищила прагнення інших? Ні. Вони були лише лінзою, крізь яку лилося світло, аби виявити нові форми у Всесвіті.
Його змучений розум повернувся до первісних вірувань фрименів, і він подумав: «Наказ Бога прийде — тож не намагайтеся прискорити його! Бог має вказати шлях; а дехто збочить із нього»[8].
Релігійне поклоніння Муад’Дібові було тим, що найбільше виводило Стілґара з рівноваги. Навіщо вони зробили його богом? Навіщо обожествляти людину з плоті й крові? Муад’Дібів «Золотий еліксир життя» створив бюрократичного монстра, який охопив усі людські справи й підпорядкував їх собі. Влада й релігія поєдналися, а законопорушення стало гріхом. Запах блюзнірства здіймався, наче дим, над усіляким ставленням під сумнів урядових наказів. Звинувачення у бунті тягло за собою пекельний вогонь і самосуд.
Але ж ці урядові едикти створили люди.
Стілґар сумно струснув головою, не помічаючи слуг, що ввійшли до королівського передпокою, аби виконувати свої ранкові обов’язки.
Торкнувся запоясного крис-ножа, думаючи про минуле, яке той символізував, про те, що часто симпатизував бунтівникам, невдалі повстання яких були придушені за його власними наказами. У розумі постало сум’яття, і він шкодував, що не може його позбутися, повернувшись до простішого рішення, яке пропонував ніж. Але Всесвіт не міг змінити напрямок свого руху на протилежний. То був великий двигун, спрямований у сіру порожнечу неіснування. Його ніж, якби він приніс смерть близнятам, лише відбився б від цієї порожнечі, зіткавши нову плутанину, щоб звучати відлунням у людській історії, творячи нові викиди хаосу, спонукаючи людство випробовувати нові форми ладу й безладу.
Стілґар зітхнув, усвідомивши рух довкола себе. Так, ці слуги уособлювали той різновид руху, що пов’язаний із близнятами Муад’Діба. Переміщалися від одного моменту часу до іншого, приймаючи як неуникне все, що відбувається. «Найкраще їх наслідувати, — сказав собі Стілґар. — Найкраще приймати те, що надходить, тоді, коли воно надходить».
«Я теж слуга, — промовив він подумки. — А моїм владарем є Господь Милосердний, Бог Благий». І процитував сам собі: «Воістину, на їхні шиї Ми наклали кайдани аж до підборіддя; їхні голови задерті! Ми встановили перепону попереду них і встановили перепону позаду; Ми накрили їх і вони не бачать!»[9]
Так написано у давній фрименській релігії.
Стілґар кивнув сам собі.
Бачити, провидіти наступну мить, як це робив
