Діти Дюни - Френк Херберт

Алія ступила крок уперед, і Стілґар відійшов убік, тоді як Джессіка стала лицем в лице з донькою.

Знаючи, що не зможе приховати те, про що довідалася, Джессіка навіть не намагалася маскуватись. Алія вміла, коли треба, читати найдрібніші знаки, робила це так само добре, як будь-яка адептка Сестринства. З поведінки Джессіки вона вже мусила зрозуміти, що помітила мати і як вона це витлумачила. Вони були ворогами, для яких слово «смертельний» видавалося лише поверховим означенням.

Алія вибрала гнів як найпростішу та найбільш відповідну реакцію.

— Як ти зважилася запланувати такі дії, не порадившись зі мною? — зажадала вона пояснення, наблизившись обличчям до Джессіки.

— Як ти щойно почула, Ґурні навіть мене не втаємничив у весь план. Так було задумано… — якомога м’якше відповіла Джессіка.

— А ти, Стілґаре! — промовила Алія, повернувшись до нього. — Кому ти вірний?

— Моя присяга стосується дітей Муад’Діба, — кам’яним тоном сказав він. — Ми усунули небезпеку, яка їм загрожувала.

— А чому тебе це не тішить… дочко? — спитала Джессіка.

Алія закліпала очима, ще раз глянула на матір, угамувала внутрішню бурю, навіть широко всміхнулася:

— Я тішуся… мамо, — відповіла за мить. І, на свій подив, виявила, що й справді щаслива і відчуває неймовірну насолоду від того, що між нею і матір’ю усе з’ясовано. Момент, якого вона боялася, минув, а рівновага сил не порушилася. — Ми обговоримо це докладніше в більш зручний час, — сказала Алія, звертаючись одночасно й до матері, й до Стілґара.

— Та звісно, — погодилася Джессіка, жестом закінчивши цю розмову, і обернулася до принцеси Ірулан.

Упродовж кількох ударів серця Джессіка та принцеса стояли мовчки, пильно вивчаючи одна одну, — дві бене-ґессеритки, що порвали із Сестринством через одну й ту саму причину: любов… обидві з любові до чоловіків, які вже померли. Ця принцеса даремно любила Пола, ставши його дружиною, але не коханою. А тепер жила лише заради дітей, яких народила Полові його фрименська наложниця Чані.

— Де мої онуки? — насамперед спитала Джессіка.

— На січі Табр.

— Розумію, що тут для них надто небезпечно.

Ірулан дозволила собі ледь кивнути головою. Вона спостерігала за обміном фразами між Джессікою та Алією, але інтерпретувала цю розмову згідно з установою, яку дала їй Алія. «Джессіка повернулася до Сестринства, а ми обидві знаємо, що воно має власні плани стосовно Полових дітей». Ірулан ніколи не належала до найкращих адепток Бене Ґессерит. Її більше цінували передусім за те, що вона була дочкою Шаддама IV, а не з якоїсь іншої причини; часто надміру горда, аби докладати зусиль для розширення своїх можливостей. Тепер вона вибрала сторону зі швидкістю, що не робила честі її підготовці.

— Справді, Джессіко, — сказала Ірулан, — слід було проконсультуватися з Королівською Радою. Скоєне вами було помилкою вже тому…

— Я маю вважати, що жодна з вас не довіряє Стілґарові? — спитала Джессіка.

Ірулан мала достатньо розуму, аби збагнути, що це питання не потребує відповіді. Вона зраділа, що делегати-священники, не в змозі більше стримувати свого нетерпіння, рушили вперед. Обмінялася поглядом з Алією і подумала: «Джессіка така ж пихата й самовпевнена, як завжди». Але в її думках зринула аксіома Бене Ґессерит: «Пихаті будують мури замку, за якими намагаються приховати свої сумніви та страхи». Чи це справедливо стосовно Джессіки? Напевне, ні. Це мусить бути позою. Але з якою метою? Це питання непокоїло Ірулан.

Священники гучно заявили свої права на матір Муад’Діба. Деякі лише торкалися її рук, але більшість низько кланялася, промовляючи слова вітання. Наприкінці, згідно з принципом «нехай перші будуть останніми», настала черга керівників делегації. Вони із завченими усмішками сповістили, що офіційна очищувальна церемонія чекає на неї у Твердині — давній Половій фортеці.

Джессіка оглядала цю пару, відчуваючи до них відразу. Один звався Джавідом. Це був молодик із грубуватими рисами й округлими щоками, темні очі якого не могли приховати підозр, що чаїлися в їхній глибині. Інший — Зебаталеф, другий син наїба. Він квапливо їй нагадав, що за фрименських часів вона знала його батька. Його легко було вирахувати: веселість, поєднана з безпощадністю, худе обличчя з білявою бородою, довкола нього витав повів таємного збудження і могутніх знань. Як вона вирішила, з цієї пари куди небезпечнішим був Джавід: людина, що покладається тільки на власний присуд, водночас магнетично притягальний і — вона не могла дібрати іншого слова — відразливий. Їй здався дивним його акцент, зі старовинною фрименською вимовою, наче він походив з якоїсь ізольованої групи свого народу.

— Скажи мені, Джавіде, — спитала вона, — звідки ти?

— Я всього лиш простий фримен із пустелі, — відповів він, а кожне слово свідчило про брехливість цього твердження.

Зебаталеф утрутився з підкресленою повагою, майже глузуючи:

— Нас багато чого єднало в минулому, міледі. Я був одним із перших, хто розпізнав святу природу місії вашого сина.

— Але ти не був одним із його федайкінів, — зауважила вона.

— Ні, міледі. Я мав більш філософські нахили. Я вчився, щоб стати священником.

«І щоб зберегти свою шкуру», — подумала вона.

— Нас чекають у Твердині, міледі, — промовив Джавід.

Вона ще раз подумала, що незвичайність його акценту — це відкрите питання, яке слід з’ясувати.

— Хто нас чекає? — спитала.

— Собор Вірних, усі ті, хто береже світле ім’я та діяння вашого святого сина, — відповів Джавід.

Джессіка озирнулася довкола, побачила, як Алія усміхається Джавідові, й спитала:

— Цей чоловік — один із твоїх посадовців, дочко?

Алія кивнула.

— Це чоловік, призначений для великих діянь.

Однак Джессіка помітила, що Джавіда не тішить ця увага, і подумки відзначила собі, що Ґурні має дуже ретельно його вивчити. Тут з’явився і сам Ґурні з п’ятьма довіреними людьми, давши знак, що тих, чиє зволікання викликало підозри, допитують. Він ішов замашистими кроками могутнього чоловіка, зиркаючи ліворуч, праворуч, довкола себе, його мускули вигравали силою, але здавалися ненапруженими, цього навчила його Джессіка за бене-ґессеритською методикою прана-бінду. Він був потворною грудою натренованих рефлексів, убивцею, що викликав у декого огиду, але Джессіка любила його й цінувала більше від усіх живих людей. Шрам від атраментової лози вигинався вздовж його щелепи, надаючи зловісного вигляду, але, коли він побачив Стілґара, усмішка пом’якшила його обличчя.

— Добре зроблено, Стіле, — сказав він, і вони по-фрименському потисли один одному руки.

— Очищення, — промовив Джавід, торкаючись плеча Джессіки.

Джессіка відступила назад, обережно добираючи слова й контролюючи силу свого Голосу. Інтонація і спосіб її подачі були розраховані так, щоб справити сильніший емоційний вплив на Джавіда та Зебаталефа:

— Я повернулася на Дюну, щоб побачити своїх онуків. Чи мусимо ми гаяти