Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
— Певна річ, уважно.
— І як воно, за вашими спостереженнями, не помітно на поверхні Венери якихось штормів, бур тощо? Мені дуже цікаво було б довідатися про це. Боюсь, як би не завадили нам тамтешні атмосферні ускладнення.
Чоловік з фотоапаратом зніяковів, не знаючи, жартує чи серйозно говорить Гуро, бо обличчя мисливця було цілком спокійне. Микола Петрович розсміявся:
— Киньте жарти, Борисе! Дивіться краще: ракета вже наближається до води!
Справді, спідня частина корабля вже торкнулася до води. Поверхнею озера побігли широкі півкола. А ракета повзла далі. Ось вона вже зсунулася передньою частиною в озеро, ось заколивалася, гойднулася. Сталеві троси тягли її далі. Почувся плескіт.
— Пливе!.. Пливе!..
Це був той самий схвильований, молодий, дзвінкий голос, що сповістив уже всіх про вихід ракети з ангара. Борис Гуро підніс до очей бінокль і подивився туди, звідки лунав голос. Мисливець побачив невисокого хлопця в напіввійськовому одязі захисного кольору. Він торкав за плече дівчину, що стояла поруч нього, і вигукував:
— Дивись! Дивись! Пливе!..
Гуро опустив бінокль: ще один захоплений юнак серед тисяч таких самих ентузіастів, що недосипали ночей, мріючи про майбутній старт ракетного корабля… Скільки їх у цьому натовпі? І кожен мріє про те, щоб узяти участь у польоті, кожен пише захоплені листи Риндіну, Соколові, йому — Гуро, вимагає негайної відповіді, надсилає свої власні пропозиції і поради… Молодь, чудесна, життєрадісна, сповнена благородних поривань, радянська молодь!..
Чоловік з фотоапаратом перестав, нарешті, клацати затвором. Він дивився тепер на Риндіна, обмірковуючи, очевидно, ще якесь запитання. За всіма ознаками, йому дуже хотілося ще про щось запитати вченого, чиє ім’я повторювалося тепер по всіх країнах світу. Але академік не відривав очей від ракети, і чоловік звернувся до Бориса Гуро:
— Пробачте… кхм… кажуть, ніби там, на Венері, живуть всякі потвори… Мені… мені дуже цікаво було б довідатися, як саме ви озброєні на випадок зустрічі з страховищами, що їх ви, можливо, побачите там? — Він непевно показав рукою у небо.
— На Венері? — переклав люльку в другий куточок рота Гуро. — Можу вам сказати. Я особисто завжди віддавав перевагу автоматичній зброї. Отже, і в цьому разі я покладаю свої надії на таку тридцятизарядну гвинтівку. Коли додати, що в її магазині лежатимуть до того ж не звичайні, а розривні кулі, то…
Він посміхнувся і поклав руку на поруччя, його дужі пальці стиснули метал. Поруччя захиталося. Співбесідник з цікавістю і повагою глянув на руку, перевів погляд на самого Гуро, знову на його міцну руку. Мисливець тимчасом додав:
— Там, де треба, візьме розривна. Можливо, вживатиму і бронебійні. Взагалі, я думаю, якось упораємося…
Розкотисте «ура!» пролунало над озером. Ракета спинилась. Вона несподівано легко погойдувалася на поверхні води. Сталеві троси послабшали й упали у воду. Погойдавшись трохи, міжпланетний корабель спокійно застиг на воді.
— Якщо ми так само спокійно вилетимо завтра в ефір, я нічого більше не бажатиму, — сказав академік Риндін, обертаючись до товаришів. — Борисе, як вам здається? Вадиме, чого це ви посмутнішали? З Землею не хочеться розлучатися, чи що?
В голосі Риндіна прозвучала лагідна нотка.
— Ні, Миколо Петровичу, — відповів Сокіл.
— А що ж тоді?
— Так, настрій якийсь такий… — Сокіл вагався.
— Він хоче сказати, Миколо Петровичу, що він лірично настроєний, — кинув з посмішкою Гуро. — Він і мені на це скаржився. Така вона, каже, наша мила Земля лагідна, така ніжна… просто лягай на неї і спочивай, замість летіти кудись там… Я спробував довести, що ми маємо надію не тільки побачити знов усю земну красу, а навіть милуватися і іншими, досі небаченими краєвидами. Та куди там!
Риндін спинив його:
— Не розумію вас, товариші, друзі мої. В такий відповідальний момент, напередодні нашого вильоту в невідомі міжпланетні простори, і ви… Не про це треба зараз думати…
І Борис, і Вадим зніяковіло переглянулись. А Риндін, як завжди, м’яко й лагідно, ніби не помітивши цього, говорив далі:
— Хто знає, в кому раніше прокинеться поет, коли ми опинимося в міжпланетному просторі. Відкладімо ж поки що ці маленькі сперечання, друзі мої. Ходімо! Треба ще раз все перевірити.
Вони вже спускалися східцями, як чоловік з фотоапаратом знову звернувся до академіка:
— Пробачте, Миколо Петровичу, я ніяк не зрозумію, як саме ваша ракета відірветься від землі. Крил у неї немає… як же?..
Вадим подивився на Гуро; той підморгнув йому. Але Микола Петрович обняв фотографа за стан і терпляче відповів:
— Навіщо нашому кораблеві крила? Адже це не літак. Ви, мабуть, забули про направляючу дію наших реактивних двигунів. Ми відштовхнемося від води так само, як могли б відштовхнутися від землі чи від повітря. Точніше сказати, нас відштовхнуть гази вибухової речовини. Ну, як діє звичайна ракета — ви знаєте. Спочатку ми попливемо по воді, як глісер, потім підстрибнемо над водою і полетимо в повітрі по геометричній дотичній лінії, потроху віддаляючись від Землі. А потім… потім випередимо Землю в її русі навколо осі — і все!
Бачачи, що співбесідник все ще не зовсім розуміє, Риндін додав:
— Про мету цієї подорожі, ви знаєте, я сьогодні доповідатиму всьому нашому радянському народові. А завтра… завтра прийдете сюди зафіксувати своїм апаратом наш старт. От і побачите на власні очі. Ну, бувайте! Я мушу поспішати.
І він, поплескавши співбесідника по плечу і всміхнувшись іще раз майбутнім своїм супутникам — Соколові і Гуро, швидко збіг східцями на майдан, де вже нетерпляче сигналили в машині, що чекала на нього.
Вітальні вигуки прокотилися по лавах людей, що стояли на березі. Мабуть, тут не було жодної людини, яка не знала б академіка Миколи Петровича Риндіна, творця радянського міжпланетного корабля, сміливого ініціатора цієї першої в історії людства міжпланетної подорожі.