Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
Риндін перевернувся в повітрі і завис у неприродній позі. Він тримався руками за петлі і дивився з подивом на свій пульт, що, здавалося, раптом опинився над ним.
— А здорово виходить! — вигукнув він нарешті.
Микола Петрович заздалегідь передбачав усі ці відчування: вони були пов’язані з утратою ваги. Цілком зрозуміло: адже низ у людини буває там, куди скерована вага. Якщо немає ваги — низ завжди буде там, де ноги людини, інших даних нема. І все ж дивно!
Він лежав у повітрі цілком вільно, не роблячи жодного руху і ні на що не спираючись. Ракета ніби спинилась і завмерла — жодної вібрації, жодного погойдування. Тиша і спокій.
Микола Петрович вперше весело всміхнувся. Пульт керування все так само висів над ним. Це було смішно. Однією рукою Риндін доторкнувся до сигнальної кнопки. І враз пролунав дзвоник. А разом з тим і пульт гойднувся і відплив убік. Власне, це відплив убік сам Микола Петрович, але здавалося, що рушив пульт, а не Риндін.
Начальник експедиції подивився у вікна рубки. За ними була ніч — чорна, глибока ніч, оксамитна ковдра якої була всипана блискучими іскрами сяючих зір. Космос! Всесвіт!..
Микола Петрович ще раз усміхнувся і голосно промовив:
— Можна вилізати з гамаків, товариші. Все гаразд. Ми — у міжпланетному просторі!
4. ЖИТТЯ БЕЗ ВАГИ
Коротка пауза. І лише після неї Микола Петрович почув трохи здивований голос Бориса Гуро, що відповідав йому:
— Не так-то легко вилізти з гамака. Він наче збожеволів, Миколо Петровичу. Підкинув мене вгору та й застиг у такому стані…
— Зараз, зараз, я допоможу вам, — відгукнувся Риндін.
Кинувши ще один погляд на вимірювальні прилади, Микола Петрович почав пересуватися до центральної каюти. Він узявся однією рукою за шкіряну петлю в стіні навігаторської рубки, підтягся до неї. Другою рукою взявся за дальшу петлю, — петлі йшли вздовж усіх стін, — і знов підтягся, ні на мить не випускаючи другої петлі, доки підплив у повітрі до неї так, що міг перехопити першою рукою третю петлю. Це скидалося на рухи плавця, що пливе вздовж берега, тримаючись руками за каміння.
Підтягшись до дверей, Риндін випустив з рук петлю й зробив руками рух, дуже подібний до того, який робить плавець, відштовхнувшись від води. Цього було досить. Микола Петрович повільно виплив на середину центральної каюти і спинився, легко погойдуючись у повітрі. Ноги його не спиралися ні на що, він немов лежав у густому в’язкому повітрі…
— А це навіть красиво, Миколо Петровичу, — озвався зацікавлений Гуро. Він лежав на гамаку — саме на гамаку, а не в ньому. Здавалося, що гамак виштовхував його з себе, неприродно вигнувшись. Микола Петрович, побачивши це, посміхнувся:
— Цілком зрозуміло. Так само й мене виштовхнуло крісло. Ну годі, випливайте сюди всі!
Першим спробував вилізти з гамака Гуро. Він відштовхнувся від гамака, а гумові амортизатори в свою чергу відштовхнули його від себе. Гуро вилетів, як куля. Він пролетів через усю каюту й вдарився об протилежну стіну.
— Ой! — пролунав його голос.
— За петлі тримайтесь, за петлі! — гукнув Риндін, ледве стримуючи сміх.
Але було пізно. Гуро, вдарившись об стіну, вже відлетів од неї. Він гойднувся назад, мов маятник. Завжди спокійне обличчя його на цей раз було роздратоване. Різким рухом Гуро схопився за край гамака і спинився, похитуючись, як човник на хвилях. Вадим Сокіл сміявся на весь голос.
— Ой, не можу!.. Ой, яка красива картина… Славнозвісний мандрівник, уславлений своїм досвідом, хитається в усі боки й не може знайти рівноваги!..
— Гаразд, гаразд! — пробубонів похмуро Гуро. — Вилазьте, шановний товаришу, побачимо, як це вийде у вас.
Втім, проти всіх його сподіванок, Сокіл легко залишив гамак і опинився біля нього. Він використав досвід Гуро і не повторив його помилок: рухи Вадима були обережні й повільні.
— Нічого, нічого, Борисе, — зауважив Риндін. — От побачите, зразу ж звикнете. Головне — повільність і плавність рухів.
Він простяг руку і взявся за дерев’яний стояк, що з’єднував підлогу й стелю каюти. Легко підтягшись до нього, Риндін опинився біля стінки. Вздовж неї, як і вздовж інших стін, пороблені були дерев’яні поруччя. Тримаючись за них, дуже легко було посуватися в бажаному напрямі. Риндін спинився біля стіни.
— Як бачите, зовсім не важко. Тепер, друзі мої, прошу вас приготувати сніданок. Таку урочисту подію, як утрата ваги, слід відсвяткувати. Я на хвилинку зайду до навігаторської, а ви тут зробіть усе, що треба.
Посуваючись уздовж поруччя, Микола Петрович зник за дверима. Борис Гуро поглянув на Сокола.
— Ну, давайте влаштовуватись…
Роблячи непевні рухи, він наблизився до однієї із стін. Тепер він пересвідчувався, як дотепно сконструював усі дрібниці устаткування Риндін. Дерев’яні поруччя, шкіряні петлі, металеві ручки — все це давало змогу вільно пересуватися в бажаному напрямі.
Щоб перевірити себе, Гуро спробував не триматися за поруччя і стати на ноги. Відразу ж він відчув, що каюта повільно обертається навколо нього. Вона гойднулася в один бік, на хвилинку спинилася, гойднулася в другий. Це дратувало. Адже Гуро тепер знав, що це лише своєрідний обман почуття. Насправді гойдався він сам. Але, навіть розуміючи це, він не міг встановити такої дрібниці, де справді був верх, а де низ. Здавалося, не було нічого: ні верху, ні низу. Все переплуталося. Тільки одне лишалося певним: кожного разу низ був там, де в
