Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

помітили людину в цьому гаморі й метушні, а про це ж бо йдеться, щоби не зауважив ніхто. Побачилося, що в більшости людей обличчя обв’язані шарфами, і вони крізь шарфи дихають: мерщій вчинилося те саме. Хто упізнає людину, позбавлену обличчя? Дійшлося до зали очікування. Біля однієї стіни розклали тут свій крам китайці, євреї, монголи, тузінь представників інших азіатських націй: російських перекупнів, судячи з видимої частини їхніх фізіономій, було акурат найменше. Біля іншої стіни стояли жандарми, які раз у раз кивали на когось рукою й вимагали відкрити обличчя і надати документи; їх супроводжували три козаки із шаблями. Шарпнувши торби, повернулося праворуч, подалі від них. Під дверима каси лежав вовк — пес із вовчим виглядом; дівчинка-инородка, бурятка чи якутка, годувала його з рук. За касою, на чорній крижлізній стіні, над розкладом руху, кількома білими лініями вапна або крейди було накидано криві обриси слона. Хтось мусив скористатися дуже високою драбиною. Підчовгалося з багажем іще ближче. То, мабуть, мамут. Деякі із цих тубільних торговців виклали на шкурах менші й більші фіґурки мамута — виготовлені либонь із мамутової кістки. Інші — поглянулося — пропонували тьмічки, рясний вибір тьмічок, товстих і тонких, довгих і коротких, простих й оздоблених утворами безперечно магічного значення. Тут тьмічки дешеві як борщ. Багато із новоприбулих зупинялися біля цих примітивних крамів і купували, не надто торгуючись: тьмічку, оберіг, мішечок якихось таємничих китайских і тібетських інґредієнтів, мороскляні окуляри… Зауважилося тепер тих, хто над нижньою частиною обличчя, загорнутою у шарф чи іншу ганчірку, приховують його горішню частину за широкими, опуклими скельцями, скельцями розміру великої столової ложки. Овва, й одягнений у форму посадовець залізниці, виходячи із двірця, виймає й чіпляє на носа веселкові, мерехтливі пенсне. Ха, тепер уже ніхто не впізнає! Важко сапаючи, дотягнулося вантаж до відкритих коробів продавців мороскляних окулярів і мовчки придбалося одні такі очки, щоб одразу їх вдягти. Все сповнилось барвами, наче хтось зняв із яскравого малюнка густу, темну вуаль. Жодна річ не була уже винятково білою, і жодна річ не була уже винятково чорною, а чимало барвистих від природи речей мінилися тими барвами із кожним рухом голови, кожним здриганням очей. І відбувалося це не раптовими, як кліпання, перескоками, а подібно до руху рідини, припливу олії: барви об’єднувалися між собою, зливалися, змішувалися, витискали одна одну, вичавлюючись із форм, наче сік із плодів. Поглянулося на подорожніх. Барви, барви, барви. Поглянулося на небо над прозорим дахом. Барви, барви. Поглянулося на руки, ноги, на грязюку на підлозі під ногами. Барви. Поруч косоокий продавець тьмічок заохочував придбати їх помахами рук і співанками ламаною російською. Ухопилося за клунки. Інша долоня у рукавиці з двома відділеннями для пальців схопила найважчий клунок. Піднеслося голову. Аж тут мальчик, посміхаючись щербатою усмішкою, із бляшаним номером носія багажу, прип’ятим до куртки. Отож, усіх багатих подорожніх із експресу вже обслужили й розвезли. Зітхнулося із полегшенням. Мальчик, і далі посміхаючись, розбалакався у відповідь російською, назвавшись Васілієм й оповідаючи дивá про дядька Клячка, який є найчеснішим, найдешевшим, найсправнішим і найталаннішим извозчиком по цей бік Байкалу. Одразу ж підбіг інший носильщик, і вони вдвох упоралися з усім багажем. Піднялося сходами із блакитного мармуру на майдан перед двірцем. У повітрі висіла кольорова сметана, що пливла розлогими потоками, заповнюючи майдан, вулиці, простір між будівлями до висоти третього поверху. Веселкове світло найближчих ліхтарів, які вочевидь світилися тут цілодобово, з труднощами пробивалося крізь молочну суспензію. Люди входили в неї і виходили, немов підводні форми, що виринають і зникають у хмарах мулу над дном річки; переїжджі сани мчали через майдан, залишаючи за собою кільватер повільних вирів, і також зникали в сметані. Як вони у цьому орієнтувалися, яким дивом не губилися? Гомін вуличного руху не був жодною вказівкою, він долинав звідусіль. Дивлячись іще зі сходів Двірця Муравйова, бачилося над островами дахів (також біло-кольорових, бо цілком укритих снігом) тільки два церковні куполи-близнюки віддалік, і в цьому міжхмарному віддаленні — ще монументальніші, а ще далі — самотню вежу, настільки високу, що її верхівка губилася у тьмяній купчастій хмарі. Зійшлося до саней, на які Васілій завантажив багаж, умостилося під пледом й оленячою шкурою. Ага, видно ще одну річ угорі, і ось — другу й третю; обкрутилося на сидінні, оглядаючи класицистичне крило двірця, увінчане великим пам’ятником Ніколаю ґрафові Муравйову-Амурському — й четверту, й п’яту. На десятиаршинных дерев’яних щоглах, наче на древках якихось примарних прапорів, повсюди довкола звисали тут, над Двірцем, над майданом, над містом — старі трупи. Обпатрані тушки чорнявих чоловіків, зачеплених за викручені назад, мов крила, руки, все ще обвішаних фунтами кістяних і залізних оберегів, мотузками, китицями, ланцюгами, але поза тим цілком голих, голих так, що аж до кісток відкриті для публічного огляду. Крига скувала їх у скульптурних позах, вони не висять — здається, немов стоять на тих жердинах, поганські Симеони Стовпники. Внутрішньо затремтілося. А з глибини міста, від серця метрополії, з біло-кольорових глибин долинає усе ще приглушене, басисте дудніння, повільний пульс мамута. Щільніше обгорнулося шарфом, нижче насунулося шапку. Таким представляв себе приїжджим гостям Іркутськ.

Куди вельможний пан бажають, питає Клячко, обертаючись на передку й позираючи через плече, й сльоза брудної сіризни стікає з матеріалу його зношеної шинелі на бородате обличчя під хутряною шапкою, а звідти переливаються на коміри й рукави Клячка потоки рожевости, білости й чорноти. Куди? Торкається язиком ясен. А чи знаєте ви, чоловіче добрий, якийсь готель, заїзд, якийсь пансіон з людськими цінами, але не надто кепський? На що Клячко широко посміхнувся у кудлату бороду, причому здалося, що навіть щербатий він був identico, як Васілій. Родичі! Кров слабких зубів і швидкої мови! Бо він уже ляснув батогом і смикнув за віжки, сани рушили, задзвонили важкі балабони на упряжі, а Клячко торочить: вельможному панові пощастило, що натрапив на чоловіка, який знає місто як свої власні підштанки, тобто до останньої дірки, але має добре серце, й не до нори якоїсь закопёрщицкой пана завезе, а до готелю дешевого й цілком пристойного, де й шваґер його працює, тож поручитися за нього може, а був то свого часу заїзд дорогий і славний, лише втратив репутацію й клієнтуру, як увесь район Уйський і бывшее Глазковское Предместье, коли на лівому березі в останні роки стали осідати гуртом китайці й безземельні селяни, із сибірських столипінських сіл вічною зимою вигнані. Так, так, Ваша Вельможносте, все те зло через чужих приблуд і крижаних дияволів,