Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
— Але, заради Бога, зізнайтеся, я ж бачу, що ви хворі, вас лихоманка трясе, ви ледве на ногах тримаєтеся.
— Я перемерз минулої ночі, кгрр. Пане Войславе…
— Дозвольте представити, Бенедикт Ґерославський, моя дружина, Галінко, поглянь на пана Бенедикта, чи я не правий?
— Але ж я справді…
— Нісенітниця! — І кивнув візникові. — Як повернеться Трифон із Зимного, пошли його до «Дідькової Руки» за речами пана Бенедикта. Діти, діти, не лизати льоду, я ж вам казав, урешті-решт! Ну ж бо припильнуй їх, Мартусю, спасибі. Ну, вже, вже, сідайте. Розповісте нам усе, що в Старому Краї чувати, й про всю терористичну авантюру теж, чи ви знаєте, мої любі, що пан Ґерославський, знаменитий варшавський математик, прибув до нас отим четверговим експресом, котрий висадили бомбою? Шановний пане, ну чому ж ви не сідаєте!
— Мене звуть Бенедикт Ґерославський, кгрр, син Філіпа, — сказалося поволі, дуже виразно, понад вигуками візників, форканням коней і шаманською грою на барабанах неподалік. — Мого батька тут шукають згідно з гончим листом; його заслали в тисяча дев’ятсот сьомому, тепер він приятелює з лютими. Міністерство Зими тримає мене на мушці. Будуть клопоти.
— Будуть клопоти! Ви не зазнаєте клопотів, якщо чимдуж не потрапите під перину! Погляньте-но на нього, приїхав й одразу герой солёный! Сідайте й не мерзніть більше, будьте ласкаві, чи ж то щодня нам трапляються такі відвідини на краю світу Божого!
Таким ото чином потрапилося під дах родини Веліцьких.
Тільки оглянувшись у великому дзеркалі в передпокої їхнього будинку, позбулося останніх підозр щодо щирости мотивів пана Войслава: справді, булося уособленням злиднів і розпачу, до старих рубців, синців і струпів додалися ще дуже нездоровий рум’янець, блиск холодного поту на чолі й недобрий блиск в очах із великими чорними півколами, нехибною ознакою хвороби. Кашлялося часто, довго й з мокрим відлунням у глибині грудей. А знявши верхній одяг, показалося на додачу потовчений череп і пальці в жорстких перев’язках. Звідки це, пане Бенедикте? Та це результат халеп у потязі. І у жінок Веліцького визволилися найгірші опікунські інстинкти.
Пан Войслав Веліцький володів триповерховою кам’яницею у відбудованій після пожежі дільниці на правому березі Анґари, на вулиці Цветистой, поперечній із Заморською; вікна виходили на лід Анґари й південну околицю Кінного острова, а поглянувши з наріжних покоїв, бачилося у далині понад імлою трупні щогли Иннокентьевского Поселка, селища залізничників. Як і кожен заможний мешканець Іркутська, Веліцький тримав напоготові для своєї родини запасне приміщення: поверх у невеликому палаці за Уйською, за річкою Каєю. Вони там мали другу комору, другі ґардероби; кілька слуг утримували порожнє помешкання готовим до приїзду родини; всі слуги були навчені мистецтва швидкого переселення. Коли місто відбудовували, пояснив пан Войслав, ми ще не знали Шляхів Мамутів.
З-поміж трьох жінок у будинку — його дружини, його сестри та його матері — найгамірнішою була й найбільше уваги приваблювала найстаріша, яку першого дня сприйнялося як істинного главу сім’ї й управителя садиби, як це часто буває за звичаєм іще з минулого століття, коли мати або овдовіла бабуся за відсутности чоловіків у розквіті життя, котрі перебували або на роботі, на війні, на засланні або ще в якійсь іншій життєвій експедиції, тримає залізною рукою усю родину й родинний маєток. Проте наступного дня зрозумілося, однак, що саме наймолодша, Марта Веліцька, ухвалює, по суті, всі ключові рішення у цьому домі, і її тихе слово переважає над барвистими вибухами материних афектів. Третього й четвертого, зрештою, аж до сьомого дня, не тямилося нічого, оскільки лежалося уже цілковито зануреним у гарячкову маячню, коли два оплачувані паном Войславом лікарі — один поляк, а інший німець — сперечалися над ліжком, чи це запалення легенів, чи інфекція іншого внутрішнього органа, а може, початок Білої Пошести. Наступного тижня, коли вже підвелося з ліжка й ходилося по будинку, харчуючись за столом родини Веліцьких, бавлячись з їхніми дітьми й проводячи післяполудневу пору з жінками, а вечори з паном Войславом у його наріжному кабінеті, з якого завдяки великим мороскляним вікнам відкривався вид на лід і лід, й імлу, отож, наступного тижня дізналося про найтихішу істину: не управителем, а справжньою господинею дому на Цветистой сімнадцять була Галіна Веліцька de domo Ґурґала, адже це саме вона володіла серцем пана Войслава Веліцького.
Діти — хлопчик, дівчинка й хлопчик — вилазили усім на голову, в дослівному й переносному сенсах. Не раз бачилося пана Войслава, який вибігав із кабінету (й то навіть тоді, коли він там після настання темряви, або в святковий день приймав якихось відвідувачів), голосно кричав і тупотів по паркеті в слонячому галопі, що супроводжувалося пищанням і хихотінням синочка чи донечки, або й двох дітей водночас, яких він виносив, посадивши на широкі плечі, тримаючи під пахвами, а якось навіть ухопивши в зуби за комір найменшого Пйотра-Павла, й так його відтранспортував, висловлюючи величезне обурення, що малюки йому перешкоджають працювати, чому, звичайно, ніхто вдома не повірив. Бачилося його, коли він дрімає після недільного обіду в шезлонґу в вітальні, важке рамено з’їжджало йому разом із газетою на підлогу, випиналося з-під сюртука куполоподібне черево, попри те, що дуже щільно запнуте, й на це величезне пузо, як на зачаровану гору, видряпувалася, прикусивши язичка, Міхася, щоби зайтися сміхом, коли пан Войслав прокидався уже з дочкою, яка зручно мостилася у нього на екваторі: вона підстрибувала тоді, ніби на надутому м’ячі, а пан Войслав видавав кумедні звуки. Або ж удавав, що спить далі, й тільки хропів дедалі голосніше, від чого хвилювалися його пишні вуса й довга борода, а черево колихалося, від чого, згідно з ритмом глибоких вдихів і видихів батька, дівчинка підносилася й опадала, врешті падаючи пласко й хапаючись кулачками за ту бороду, щоб не впасти, отакі шалені то були родео.
Сказалося пані Галіні, що либонь у них виростуть страшенно розпещені діти. Зовсім інший лад виховання у добрих домах міщанства й багатої шляхти Конґресівки.
Вона дуже здивувалася.
— Розпещені? Пане Бенедикте, ми їх не розпещуємо, ми їх любимо.
— Отож, власне.
Вона тільки здивовано подивилася.
Пані Галіна, жінка пересічної вроди, але надзвичайної делікатности й
