Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
— Місіс Бейлок! — закричала Кетрін.
Торн, що сидів навпроти дружини й саме збирався розгорнути газету, був прикро вражений істеричними нотками в її голосі.
— Що сталося? — спитав він.
— Та Деміен… Я не можу чути цього крику та гуркоту!
— Як на мене, то нічого страшного…
— Місіс Бейлок! — знову гукнула Кетрін.
Огрядна нянька з’явилась у дверях.
— Слухаю вас, мем.
— Заберіть його звідси! — звеліла Кетрін.
— Та він же просто грається, — заперечив Торн.
— Я сказала, заберіть його, зараз же!
— Гаразд, мем, — відповіла місіс Бейлок.
Вона взяла хлопчика за руку й вивела з кімнати. Виходячи, Деміен озирнувся на матір, і в очах його була образа. Торн помітив це й докірливо поглянув на Кетрін. Вона схилилася над тарілкою, уникаючи його погляду.
— Навіщо ми вирішили мати дитину, Кетрін?
— Через наш спосіб життя, — відказала вона.
— Що?!
— А як би нам обійтися без дитини, Джеремі? Де ти бачив, щоб у взірцевого подружжя не було взірцевої дитини?
Вражений її словами, Торн не знав, що й сказати.
— Кетрін…
— А що, хіба не правда? Тільки ми не думали, що означає виховати дитину. Головним чином уявляли собі, як виглядатимемо з нею на фотографіях у газетах.
Торн здивовано втупився в неї, та Кетрін спокійно витримала його погляд.
— Ну, правду ж я кажу? — спитала вона.
— Це лікар з тобою про таке говорив?
— Еге ж.
— Тоді доведеться й мені з ним побалакати.
— Так, він і сам хоче з тобою зустрітися.
Кетрін розмовляла з ним різко й холодно. І Торн раптом злякався того, що вона може ще сказати.
— Навіщо я йому потрібен? — спитав він.
— Перед ним стоїть одна проблема, Джеремі, — сказала Кетрін.
— Яка?
— Я більш не хочу мати дітей. Ніколи.
Торн напружено дивився на дружину, чекаючи, що вона скаже далі.
— Ти не проти? — спитала Кетрін.
— Якщо ти так хочеш… — відповів він.
— Тоді ти даси згоду на аборт.
Торн вражено застиг.
— Я вагітна, Джеремі. Виявила це вчора вранці.
Запала тиша. Торнові паморочилось у голові.
— Ти чув, що я сказала? — спитала Кетрін.
— Як це могло статися? — прошепотів Торн.
— Спіраль… Вона часом підводить.
— І скільки вже?.. — приголомшено спитав Торн.
— Недавно.
Торн зблід. Він втупив очі в стіл, руки в нього затремтіли.
— Ти казала про це кому-небудь? — спитав він.
— Тільки докторові Грайєру.
— А ти певна?
— Що більше не хочу мати дітей?
— Що ти вагітна?
— Так.
Торн сидів нерухомо, із застиглим поглядом. Задзвонив телефон, і він машинально підійшов, зняв трубку.
— Слухаю… — Він чув чийсь голос, але не впізнавав його. — Так, це я… — І здивовано поглянув на Кетрін. — Що?.. Хто це говорить?.. Алло, алло!..
У трубці вже лунали короткі гудки. Торн немов прикипів до місця, в очах його була тривога.
— Що там? — спитала Кетрін.
— Щось про газети…
— Що саме про газети?
— Хтось подзвонив… і сказав: «Загляньте в газети»…
Він подивився на газету, яку відклав перед тим, повільно розгорнув її і аж зіщулився, побачивши фото на першій сторінці.
— Що таке? — спитала Кетрін. — Щось сталося?
Торн не міг говорити. Вона взяла в нього з рук газету й теж побачила те фото. Це був знімок священика, проштрикнутого віконною жердиною. Внизу був заголовок репортажу: «Смерть невідомого священика — чиста випадковість».
Кетрін поглянула на чоловіка й побачила, що він весь тремтить. Вона збентежено взяла його за руку. Рука була мов крижана.
— Джері…
Торн поволі підвівся.
— Ти знав його? — спитала Кетрін.
Чоловік не відповів. Вона знов поглянула на фото і, вже читаючи репортаж під ним, почула, як надворі завуркотіла й від’їхала Торнова машина. У репортажі говорилося:
«Для місіс Джеймс Екруйєн, вчительки третього класу Єпархіальної ремісничої школи, день розпочався як звичайно. Була п’ятниця, і, коли зірвався дощ, вона давала учням настанови до наступного читання вголос. Хоч краплі дощу й не залітали до класу, вчителька вирішила зачинити вікно, щоб шум не заважав дітям читати. Вона й раніше нарікала на високі старовинні вікна, бо не могла дістати жердиною до горішніх фрамуг і мусила ставати на табуретку. Не втрапивши в кільце на рамі й цього разу, вона вистромила жердину назовні, щоб підтягти фрамугу з того боку. Цілком несподівано жердина вислизнула в неї з рук, упала на вулицю й проштрикнула випадкового перехожого, що спинився під стіною школи, як видно, ховаючись від дощу. Поліція встановлює особу потерпілого з метою розшукати його родичів».
Кетрін нічого не розуміла. Вона зателефонувала до посольства й попросила, щоб Торн зв’язався з нею, тільки-но приїде. Та він, мабуть, поїхав десь-інде, бо до полудня так і не озвався. Потім Кетрін спробувала побалакати з доктором Грайєром, але він був дуже зайнятий і навіть не зміг сам підійти до телефону. І тоді вона подзвонила до лікарні, щоб домовитися відносно аборту.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Побачивши фотографію мертвого священика, Торн одразу ж поїхав до Лондона, гарячково міркуючи подумки, з якого кінця підступитися до розгадки всієї цієї історії. Кетрін таки справді була вагітна, священик казав правду. І тепер Торн уже просто не міг відмахнутися від решти сказаного ним. Він знов і знов повертався думкою до їхньої розмови в парку, намагаючись пригадати кожне слово священика, імена й місця, що їх той називав і наполегливо переконував його поїхати туди. Розуміючи, що треба заспокоїтись, він перебрав у пам’яті й події цього ранку: розмову з Кетрін, анонімний телефонний дзвінок. «Загляньте в газети», — сказав голос у трубці. Той голос був начебто знайомий, одначе Торн ніяк не міг здогадатися, хто б то міг бути. Хто взагалі знав, що він знайомий із священиком?.. А, фоторепортер! То був його голос! Габер Дженнінгс…
Приїхавши до посольства, Торн зачинився у своєму кабінеті. Потім викликав на селектор секретарку й попросив її зателефонувати Дженнінгсові. Секретарка зробила це, але почула тільки відповідь, записану на плівку: Дженнінгса не було вдома. Вона доповіла про це Торнові. Той записав репортерів номер і набрав його сам. Відповідь на плівку наговорив сам Дженнінгс. Цей же голос Торн чув уранці в трубці. Чому ж репортер не захотів назватися? Що
