Соляріс - Станіслав Лем
Я взяв у Гері кров з вени, перелив у мірний циліндр і, поділивши її на порції, почав аналіз. Я проморочився з ним більше, ніж гадав, бо трохи втратив навик. Реакції були в нормі. Всі. Хіба що… може…
Я капнув концентрованою кислотою на червону намистинку. Краплина задиміла, посіріла, вкрилася нальотом брудної піни. Розклад. Денатурація. Далі, далі! Я взяв пробірку. А коли знов глянув на краплину, тонка бірка мало не випала мені з рук.
Під шаром брудного шумовиння, на самісінькому дні пробірки, знову наростав шар темно-червоної маси. Кров, спалена кислотою, відновлювалася! Це був нонсенс! Це було щось неможливо!
— Крісе!— долинуло до мене, наче звідкись здалеку.— Телефон, Крісе!
— Що? А, так, дякую.
Телефон деренчав уже давно, але я почув його тільки тепер.
— Кельвін,— сказав, я, взявши трубку.
— Снаут. Я перемкнув лінію, і тепер він всі троє можемо говорити один з одним.
— Вітаю вас, докторе Кельвін,— почувся високий гугнявий Сарторіусів голос. Він пролунав так, ніби його володар ступив, на поміст, який раптом небезпечно під ним прогнувся,— підозріливо, насторожено, хоч зовні й спокійно.
— Моє шанувальнячко, докторе,— відповів, я.
Мені кортіло засміятися, хоч, відверто кажучи, приводу для цього не було аніякого. З кого, зрештою, було мені сміятися? Я щось тримав у руці: пробірку з кров’ю. Я струснув нею. Кров уже згорнулася. Може, все те, що було хвилину тому,— тільки галюцинація? Може, мені просто здалося?
— Я хотів би познайомити колег з деякими проблемами, пов’язаними з… є… фантомами..— Я чув і не чув Сарторіуса. Він ніби вдирався в мою свідомість. Я захищався від його голосу, вп’явшись очима в пробірку з загуслою кров’ю.
— Назвемо їх створіннями F,— швидко підказав Снаут.
— Чудово.
Посередині екрана темніла вертикальна лінія, яка свідчила, що я одночасно приймаю два канали — по обидва боки від неї мали бути обличчя моїх співрозмовників. Однак скло лишалося й далі темним, і тільки вузька світла облямівка навколо нього свідчила, ще апаратура працює, але передавачі чимось заслонені.
— Кожен з нас проводив різні дослідження…— Знову та сама обережність у тому ж гугнявому голосі. Хвилина тиші.— Може, спочатку обміняємось відомостями, а потім я міг би розповісти; про те, що з’ясував особисто… Може, почнете ви, докторе Кельвін?..
— Я?
Я раптом відчув на собі погляд Гері, поквапом поклав пробірку на стіл,— вона покотилася під штатив із склом,— і, присунувши ногою високий триніжок, сів на нього. Спершу я хотів був відмовитись, але несподівано для самого себе погодився.
— Гаразд. Короткий обмін думками? Чудово! Я зробив зовсім мало, однак можу сказати. Один гістологічний препарат і кілька реакцій. Мікрореакцій. У мене склалося враження, що…
До цієї хвилини я просто не знав, що казати. І рантом мене мовби прорвало:
— Усе в нормі, але це камуфляж. Імітація. В певному розумінні ще суперкопія: відтворення, досконаліше, ніж оригінал. Це означає, що там, де в людини ми стикаємось з межею зернистості, межею структурної подільності, тут дорога веде далі завдяки застосуванню субатомної будівельної структури?
— Хвилинку! Хвилинку! Як ви це розумієте? — допитувався Сарторіус.
Снаут не озивався. А може, це його прискорене дихання чулося в трубці? Гері подивилася в мій бік. Тільки тепер я збагнув, що в стані збудження останні слова майже викрикнув. Отямившись, я згорбився на своєму незручному стільчику й заплющив очі. Як тут краще пояснити?
— Кінцевим елементом конструкції наших організмів є атоми. Припустимо, що створіння N збудовано з часток, менших, ніж звичайні атоми. Значно менших.
— З мезонів?.. — підказав Сарторіус, нітрохи не здивувавшись.
— Ні, не з мезонів… Мезони вдалося б побачити. Адже оптимальна здатність апаратури, яка стоїть тут, у мене, внизу, досягає десятьох у мінус двадцятій ангстрем. Так же ж? Однак усе-таки нічого не видню. Значить, це не мезони, а скоріше, мабуть, нейтрино.
— Як ви це собі уявляєте? Адже нейтронні конгломерати нестійкі.
— Не знаю. Я не фізик. Можливо, їх стабілізує якесь силове поле. Я на цьому не розуміюсь. Принаймні, якщо все так, як я кажу, то за будівельний матеріал для них правлять частки, які приблизно в десять тисяч разів менші, ніж атоми. А втім, це ще не все! Якби молекули білка і клітини були збудовані безпосередньо з цих «мікроатомів», то вони відповідно були б менші. Кров’яні тільця і ферменти теж. Але це не так. Звідси випливає, що всі білки, клітини, ядра клітин — тільки імітація! Справжня структура, відповідальна за функціонування «гостя», захована глибше.
— Кельвін! — майже закричав Снаут.
Пойнятий жахом, я замовк. Я сказав «гостя»? Так, але Гері цього не чула. Втім, вона однаково нічого не зрозуміла б. Вона дивилася в ілюмінатор, підперши голову рукою, її тонкий, чистий профіль вимальовувався на тлі багряної зорі. Трубка мовчала. Чулося тільки далеке дихання.
— Щось у цьому є,— буркнув Снаут.
— Так, можливо,— докинув Сарторіус.— Тільки тут є одне маленьке «але» — Океан збудований не з цих гіпотетичних часток, про які каже Кельвін, а із звичайних.
— Може, він здатен синтезувати й такі,— зауважив я, і мене раптом охопила глибока апатія.
Ця розмова була навіть несмішною. Вона була непотрібною.
— Проте це пояснило б незвичайну витривалість,— промимрив Снаут.— І темп регенерації. Може, навіть джерело енергії міститься там, у глибині, адже їм не треба їсти…
— Прошу слова,— озвався несподівано Сарторіус.
Я не міг його терпіти. Якби він хоч не виходив із своєї придуманої ролі!
— Поговоримо про мотивування. Мотивування появи створінь F. Я розглядав би це питання так: що таке створіння F? Це не особа і не копії певних осіб, а тільки матеріалізована проекція тих відомостей, що їх містить наш мозок про якусь певну особу.
Чіткість визначення вразила мене. Цього Сарторіуса, хоч він мені й був антипатичний, дурним не назвеш.
— То правда,— зауважив я.— Це пояснює навіть, чому з’явилися лю…
