Чоловіки під охороною - Робер Мерль

— Якого це дідька вас зацікавило те дівчисько?

— Вона ж бо моя пацієнтка, — відповідаю я.

Після цих моїх слів Стайн скоса зиркає на мене. Проте він задоволений.

— Тепер, — каже, — вони змушені будуть розмовляти з нами.

І справді, наступної неділі ми, щойно в’їхавши в ліс, дожидаємось «козацької варти», потім Стайн під’їздить до Пуссі, дивиться їй у вічі й осудливим голосом питає:

— Скажіть, ви, коли цілились у доктора Джесперсена, мали намір застрелити його?

Пуссі страшенно червоніє й надсадно вигукує:

— Я не цілилась у нього? Я хотіла вистрілити в повітря! У тому, що сталося, винен доктор Мартінеллі — він пустив свою Чучку на мого коня!

Я сухо кажу:

— Звідки мені було знати, що ви не хотіли застрелити Джесперсена? Ви завжди ставитесь до нас із лютою ненавистю.

Пуссі ніяковіє, але не дивиться на мене.

— Ми не відчуваємо до вас ненависті, — відповідає вона, захищаючись. — Ми виконуємо вказівки.

— Годі розмовляти! — рішуче втручається Джекі.

— Ті вказівки забороняють вам і розмовляти з нами? Тоді скажіть, хто ми у ваших очах? Чудовиська? Безправні істоти? Злочинці?

Цей мій раптовий наступ збиває їх із пантелику; я користуюся з нагоди й звертаюся до Пуссі:

— Вам вистачило мужності сказати, що ви не відчуваєте до нас ненависті. Але ж ви навіть не подякували мені за медичну допомогу.

— Невже я повинна дякувати й за те, що ви збили мене з коня?!

— Ви добре знаєте, що я не мав наміру збивати вас з коня. Ви забуваєте, що коли б я не наполіг і не подав вам негайної допомоги, то містер Берроу відвіз би вас до міста! Двісті кілометрів автомобілем! Три години в дорозі! Ви відчули б, що це таке!

— Що ж, дякую, — сердито каже Пуссі, але цього разу не відводить погляду, і я встигаю зазирнути їй в очі.

— Ну годі! — сичить Джекі. — Прошу вас припинити розмову!

Ми повертаємо коней. Ідемо далі. В мене складається враження, що я здобув перемогу. Але так триває недовго, бо Стайн майже відразу й розвіює моє враження. Він киває Джесові головою, щоб той співав, а сам накидається на мене з докорами. Голос у нього низький, свистючий, у його англійській дедалі помітнішою стає німецька вимова.

— Ральфе, я не збираюся розтлумачувати тобі все ще раз. Ти такий самий божевільний, легковажний і безвідповідальний, як і Джес, і це ще м’яко сказано. Що діється між тобою і цією дівчиною? Вдаєш, ніби сваришся з нею, а сам залицяєшся! А вона, дурепа, відповідає тобі взаємністю! Розмовляти, звісно, можна! Але ж не так! Чим це для тебе скінчиться? Ще гіршими неприємностями. І для нас також. Подумай про Дейва, якщо не хочеш думати про нас! У всякому разі, якщо ти поведешся так ще раз, якщо я знову побачу, що ти дивишся на цю дівчину, то зроблю дуже просто: відмовлюся від прогулянок, і ви їздитимете самі!

— Стайне, ти користуєшся тим, що старший від мене, — роздратовано відповідаю я. — Але твій вік не дає тобі ніякої влади наді мною! Мені не потрібен татусь, який би радив, що я маю робити.

Стайн замовкає, Джес перестає співати. А я дивуюся, що мене так раптово охопив гнів. І водночас хвилююсь. На мою думку, в цій моїй реакції є щось ненормальне. Симптоми неврозу або, точніше, його наближення. О, знаю, це даються взнаки мої напружені взаємини з Дейвом, суспільне приниження, якого я зазнав, мовчанка Аніти. Гаразд. Я не вірю — принаймні в моєму випадку — у цілющі властивості психоаналізу. Навпаки, я вірю в лікувальну спроможність людської поведінки. Змінивши поведінку, я, гадаю, зможу певною мірою полегшити свої страждання.

Я махаю рукою Джесові, щоб він знову глушив співом нашу розмову. Цього разу він не співає, а декламує «Дорогу, якою ми не ходили» Роберта Фроста, що може видатися «парубоцькій варті» зухвалою іронією.

Я обертаюся до Стайна й досить спокійно кажу йому:

— Я не зовсім усвідомлював, що залицявся до цієї дівчини. Але ти маєш рацію. Це безглуздо. Більше не буду.

Стайн зводить брови, і з-під обвислої шкіри його повік у мене втуплюються проникливі очі. Він не вимовляє ні слова, — але я знаю, що він про мене думає: чемний хлопець, покинутий дружиною, і таке інше. Я погамовую роздратування, нахиляюся, поплескую Чучку по спині, потім підбираю повідки й кажу:

— Но-о, Чучко, рушаймо!

Я легенько б’ю чобітьми кобилу під боки, вона зривається з місця, і ми мчимо до недосяжного обрію. У вухах свистить вітер, і я почуваю себе вільним.

Другого дня я отримую від Аніти дуже короткого листа. Вона приїде наступної суботи, і цього разу, мовляв, напевне. Але я не вірю. Я сердито жмакаю листа й засовую його в кишеню. Потім, згадавши про свій лікувальний прийом, одразу ж повільно дістаю листа, розгладжую, дбайливо згортаю і статечно кладу в гаманець. Та це нічогісінько не дає. До горла мені підкочується клубок, долоні пітніють, ноги тремтять: я знаю, Аніта не приїде. І мені доведеться чекати ще один нескінченний тиждень, поки вона відмовиться від поїздки, знов.

Вже півроку я тупцюю зі своїми дослідами на місці. Я хотів би повернутись у минуле й пояснити, чому. Сировини, звісно, вистачає, головного мозку нам привозять стільки, скільки треба, не бідні ми й на піддослідних тварин, маємо чудове обладнання. Вся причина в людях. Ні, річ не в тому, що вони некомпетентні чи їм бракує знань, та й чисельно їх доволі. Але