Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Також у «Веселці тяжіння» є супергеройська лінія, маргінальна і пародійна, зважаючи на те, який єдиний «талант» має Тайрон Слотроп. Пінчон наголошує на тому, що під час цієї війни всі знали, як звуть головного суперзлодія, однак його перемогли не супергерої, а звичайні солдати. У романі є і втілення абсолютного зла — лейтенант, а пізніше майор Вайссманн/Домінус Блікеро[704] (друге ім’я — німецька фольклорна назва смерті), якому протистоять, умовно кажучи, «паршиві вівці» (second sheep) та «претеріти». Цікаво, що натяки на супергероїв, що живуть поруч із нами, виринають у «Веселці тяжіння» настільки потайки, що це просто неможливо адекватно передати в перекладі. Так на початку твору Пінчона зображено, як Пірата Прентіса везе у побитій зеленій машині «його ординарець, капрал Вейн» (в оригіналі: «his batman, a Corporal Wayne»). Так поруч опиняються «Бетмен» і «Вейн» (хоч і не Брюс), як трагікомічний жарт про те, які тепер герої рятують світ, або як саме герої розпорошені у світі. Подібно в тексті один раз згадано Супермена, однак його рідна планета зринає в прізвищі персонажа Альберта Криптона. Також декілька разів у тексті з’являються Пластикмен, Підводник, Самотній рейнджер і його вірний індіанець Тонто. Та й Слотроп, зрештою, теж стає бурлескним «супергероєм», спочатку загадковим Sundial (Сонцемір, Гномон), а потім комічним і непередбачуваним Ракетменом.
Космічне в романі постійно сусідить із комічним, а героїчне — з побутовим, тому недивно, що свиня, одна із найулюбленіших тварин Пінчона і символ претерітства, ще й є підказкою на те, що увесь сюжет твору можна співвіднести із мультиком «Прокол» (1936) про Поросятка Піґа, бомбу й анархіста (про нього йшлося й у «Виголошенні лоту 49»). Серйозно-сміхова структура тексту передусім проявляється й у величезній кількості напозір «дурнуватих мелодійок» (більшість яких — переробка відомих кіно- чи естрадних пісень), в яких гумористично розіграні провідні теми «Веселки тяжіння»: багатозначний «білий шум», у якому треба навчитися чути головні ідейні лінії. Пісеньки, як слушно зауважує Беррессем, функціонують подібно до саундтреку в комедіях братів Маркс, дистанціюючи глядача від «серйозного» сюжету, вибиваючи його з «міметичного простору».
Крім цього, це ще проявляється в Пінчоновій манері конструювати імена своїх персонажів так, щоб прізвище виступало не характеристикою особи, а вказівкою на те, як його/її треба сприймати. Так прізвисько «Пірат» (Geoffrey «Pirate» Prentice) утворено від назви комічної опери «Пірати Пензанса» («The Pirates of Penzance») згаданих у романі британців Ґілберта і Саллівана, а фраза «Веселі Мандри» («Gaily Tripping») з їхньої ж оперети «Корабель Її Величності “Пінафора”» стала персонажем «Ґелі Триппінґ» («Geli Tripping») — отак Пінчон полюбляє лишати підказки для пильних читачів.
Така підкреслена неправдоподібність, схематичність і навіть карикатурність персонажів характерна для меніппової сатири, яку Чарлз Голландер[705] вважає найулюбленішою жанровою формою Пінчона[706]. ЛеКлер натомість зауважує, що в цьому письменник, найімовірніше, наслідує «епічний театр» Бертольта Брехта, у якому задля «ефекту очуження» активно використовувалися пісні й руйнувалася межа між актором і глядачем. Тобто «Веселка тяжіння» — це передусім енциклопедія жанрів і стилів, серед яких є місце навіть романтичному. Так значущою сюжетною лінією у романі є любовні стосунки Роджера Мехіко і Джесіки Свонлейк, через багато різних причин приречені на невдачу (недарма, як зазначає Е. Мендельсон, їхні ініціали натякають на горезвісних веронських коханців). Любов у «Веселці тяжіння» — це вчинок усупереч обставинам як спротив усьому антилюдському, що виявила Друга світова: «Вони кохають одне одного. Пішла та війна до сраки». Мехіко, якого промовисто названо «Антипойнтсменом»[707], працює статистиком і саме він виявляє, що зірочки на карті, якими позначено (принаймні частково перебільшені) сексуальні пригоди Слотропа в Лондоні, «збігаються до квадрата» з ракетними ударами «Фау-2» по столиці Англії. Їхнє розташування складається в Пуассонів розподіл, один із розподілів імовірностей, і це ще один із прикладів того, як химерно, хоч і математично вивірено можуть поєднуватися Ерос і Танатос.
Заплутані романні колізії часто призводять до того, що протилежності відміняються або взаємодіють, тож мотивацію певних вчинків нерідко визначають взаємо виключні цілі. Так таємничі Вони відправляють Слотропа в Зону «знищувати чорних» (не дати їм побудувати ракету під номером 00001), ніби не усвідомлюючи, яке це невиразне, а тому недосяжне завдання, зважаючи передусім на неоковирного виконавця, претеріта і дурня. Блазня-дурня у багатьох смислах, але передусім як 22 карти Старших арканів з колоди таро, номер якої 0. Водночас у декількох епізодах він також асоціюється з 12 картою — «Повішеник[708]», а у термінології Пінчона Слотроп — це той, хто так і не став «засранцем» («badass»). Найдокладніше про засранців письменник пише в есеї «Чи нормально бути луддитом?» (1984), де він так називає Неда Лудда, який наприкінці XVIII ст. на знак протесту нібито зруйнував кілька ткацьких машин, назавжди ставши символом «божевільного технофоба». Проте Пінчон пропонує вважати його не одним з тих, хто «має сумніви щодо технологій, особливо ядерної», а тим, хто «попереджає про те, що може статися, коли технологія і ті, хто її використовують, стають неконтрольовані». «Засранець» має бути «Злим» («Bad») і «Великим» («Big»), тобто таким, як Кінґ-Конґ, щодо якого знаковою є остання фраза з відомого фільма 1933 року: «Не літаки стали причиною його смерті. Чудовисько загинуло через красуню». Знаково, що Слотроп в одному з епізодів «Веселки тяжіння» переодягається не у «найвищу, найсмаглявішу із голлівудських зірок», а саме в цю фатальну кінокрасуню, яку зіграла акторка Фей Рей (зовні на неї також подібна Свонлейк). Тайрон точно не «засранець», адже, зрештою, не може зупинити ракетні технології, хоч і може «передбачати» місця їхнього майбутнього влучання. Своєрідним двійником Слотропа є матрос Бодін (різні родичі якого є майже в усій прозі Пінчона, бо так він, зокрема, реалізує принцип гіпертекстуальності), що дезертирував з американського ескадреного міноносця «Джон Е. Бедесс» («John Е. Badass»), тобто дослівно «пішов від засранців». Також Бодін — один із тих небагатьох, хто насамкінець «не втратив здатності бачити у Тайронові цілісну сутність».
Слотроп, поїхавши до Європи, ще й порушив сімейну традицію, яку письменник описує так: «Лайно, гроші і Слово — три американські істини, рушійні сили американської мобільності — підкорили Слотропів, назавжди пристебнули їх
