Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Усю неоднозначність «світла знань», крім безумовної паралелі до головних тем роману (релігійної, антикорпоративної, технічної тощо), показано в епізоді з розумною лампочкою Байроном. Він — просвітлений безсмертний претеріт, а тому становить небезпеку для тимчасово просвітлених, що вважають себе обраними, адже самим своїм буттям він загрожує спровокувати саме поняття «еліта». Водночас це історія про антитезу живого (яке може спробувати досягнути світла) і неживого (якому світло може бути просто даним від «народження»). У «Веселці тяжіння» також наведено деякі тези із гіпотези Геї (авторства Джеймса Лавлока) про Землю як «живу істоту» і показані експерименти Джемфа із іміполексом G — спробу неживе перетворити на живе, адже саме таку «перехідну» властивість пластика відчуває Ґрета Ердманн, одягаючи виготовлений із нього костюм, коли порівнює його із «ектоплазмою». Саме тому всі так цікавляться Слотропом, адже він єдиний пов’язаний з іміполексом G на глибшому рівні, хоча, як на мій погляд, дарма йому приділяють стільки уваги, адже поза всякою конкуренцією найпрекрасніший персонаж у романі все ж таки восьминіг Григорій, багато в чому теж жертва науки, як і Тайрон.
Перехід, трансформацію одного в інше, означену в першому епіграфі до «Веселки тяжіння», символізує лабіринт, який метафорично описано безліч разів, починаючи з перших сторінок роману, де каталогізовано безлад на робочому столі лейтенанта Слотропа, умовного головного героя. Ім’я «Тайрон Слотроп» («Tyrone Slothrop»), за дотепною здогадкою Салмана Рушді, є анаграмою слів «sloth or entropy» («лінь або ентропія[701]»), надзвичайно важливих понять для Пінчона, про які він написав відповідно есей та однойменне оповідання.
У романі доволі багато сказано про родину Тайрона і його пращурів, найцікавіший серед яких — Вільям: «перший трансатлантичний Слотроп», автор трактату «Про Претеріцію», надрукованого в Англії, «однієї з перших книжок не просто заборонених, а ще й урочисто спалених у Бостоні». Він має багато спільних рис із предком письменника — Вільямом Пінчоном (1590–1673), який прибув до США в 1630 році і разом з декількома іншими «пілігримами» в колонії Массачусетської затоки (існувала в 1628–1691 рр.) заснував поселення Роксбері та Аґавам (пізніше — Спринґфілд), обидва зараз територія штату Массачусетс. Цей Пінчон також став автором першої забороненої в Америці книги, що мала назву «Достохвальна ціна нашого спокутування…» (1650). У ній він розкритикував тодішню провідну релігійну доктрину — пуританський кальвінізм і стверджував, що не покарання і страждання є ціною спокути, а послух. Прізвище Слотроп, напевно, до того ж утворено за подібністю на Вінтроп, адже першим губернатором вище зазначеної колонії був згаданий у «Веселці тяжіння» англійський богослов-пуританин Джон Вінтроп (1588–1649), знайомий Вільяма Пінчона. Тобто Тайрон Слотроп — не зовсім персонаж, а певний автобіографічно-історичний конструкт, у перипетіях долі якого письменник показує наслідки імовірно хибного вибору, зробленого колись цілою нацією. Він акцентує увагу на факті доленосного неприйняття Вільяма Слотропа, який, як і Вільям Пінчон, після заборони і знищення книги був змушений тікати до Англії: «А чи міг він бути тим відгалуженням дороги, яким Америка так і не пішла, сингулярною точкою, з якої вона скочила в інший бік?». Певною мірою описана версія подій — це намагання Пінчона показати світову історію очима претерітів, виправити наявну неповноту і несправедливість, пішовши необраним відгалуженням, яке вибрали ті, чиї імена ніколи не потрапляють в офіційні зведення. У такому ракурсі його сюжети цілковито вкладаються в шекспірівську ситуацію титанічного протистояння людини та Всесвіту: «Звихнувся час наш. Мій талане клятий, що я той вивих мушу виправляти!».
У певному сенсі «Веселка тяжіння» — новітній «роман без героя» (якщо скористатися підзаголовком «Ярмарок суєти» Вільяма Теккерея), адже Слотроп — це ідеальний «тисячоликий герой», проаналізований американським міфологом Джозефом Кемпбеллом. Вирушаючи у подорож Зоною, лейтенант Тайрон Слотроп змінює безліч личин, зазнаючи міфологічні, жіночі і навіть тваринні метаморфози: Ян Скаффлінґ, «Чорний хлопчик» («Schwarzknabe»), Kepi Грант, Танґейзер (Співучий Дурник), Ракетмен («Raketemensch»), Макс Шлепціґ, Еррол Флінн, Йона, Плехацунґа (Герой-Кабан), «привид музúки», «вампір» (бо його «статеве життя живилося жахом Ракетного Бліцу»), Фей Рей, «обскубаний і пошарпаний альбатрос[702]», Орфей. Кожна з його «масок» символізує один із романних лейтмотивів, майстерно вплетений у культурні та національні наративи (німецький, американський, англійській, гереро, російський, киргизький, арґентинський, японський тощо). Слотроп (як і Ракета) — не повноцінний персонаж, а форма, яку наповнюють різноманітні смисли: «Дехто називав його “приводом” («pretext»), інші вважали справжнім, достеменним мікрокосмом». Важливо, що про «текстуальну» суть Тайрона у «Веселці тяжіння» зазначено безпосередньо, а сам він є яскравим прикладом, що підтверджує ту теорію особистості, яку різні персонажі виголошують у прозі Пінчона: «У голові кожного з нас є представництво Людини, її корпоративний символ — білий альбатрос, кожен місцевий представник має прикриття, відоме під іменем Его, а їхня місія у цьому світі — Лихо Лайняне. Ми чудово знаємо, що відбувається, і нічого з того не робимо».
Загалом у романі переосмислено поняття героїзму, адже німці, вочевидь, не можуть бути героями (офіцери, за їхнім відомим зізнанням, «просто виконували накази»), до «героїчної поведінки» представників військ союзників у письменника теж багато питань (розвідник Вацлав Чичерін чи майор Двейн Марві), а Слотроп — типовий пінчонівський протагоніст-нездара («янкі в поросячому костюмі, що гасає туди-сюди і геть очманів»), «шлеміль і йо-йолоп» (як названо Бенні Профана, подібного літературного типа з «V.»).
Попри це, у автора немає ніяких претензій до героїв масової культури, які у художньому всесвіті роману є реалістичнішими за сюжетних персонажів, бо потрапили у твір Пінчона з розроблених і визнаних вигаданих світів. Так своєрідною паралельною фабулою «Веселки тяжіння» є історія про суперзлодія доктора Фу Манчу, який від 1913 року з’являвся у серії книг англійського письменника Сакса Ромера і низці екранізацій. Фу Манчу (відомий своїми вусами, як і Гітлер), що прагнув повернути колишню велич Китаю і боровся з фашистами й комуністами, у контексті Другої світової війни виступає певною «третьою силою», яка, споглядаючи за битвою двох, виграє через знесилення обох учасників. Крім того, він рідко брав участь у боротьбі особисто, відправляючи на завдання численних посіпак, що додатково впливає на посилення параноїдальної атмосфери, адже небезпека буквально чатує звідусіль, не обмежена однією особою. Водночас Фу Манчу символізує Схід (у кіно йому також допомагають атлетичні афроамериканці), а тому має асоціюватися з «добрим» СРСР і «злою»
