Веселка тяжіння - Томас Пінчон

болотах, де було настільки темно, що пристойної видимості не дочекаєшся. Пригадую випадок, коли Крістіан знайшов старий будильник, ми обшкрябали радій і вкрили ним шнури з прямовисами. У сутінках вони сяяли. Ви бачили, як тримають прямовис? — руки десь біля промежини. Темна постать зі струменем люмінесцентної сечі, яка ллється з п’ятдесяти метрів… «З’ява мочиться» — це було популярним жартом над новачками. Чарлі Нобл[657] з Ракетенштадта, можна сказати… (Так. Доволі дотепно. Я всіх зраджую… і найгірше, що я знаю, чого хочеться вашим редакторам, я достеменно знаю, чого їм хочеться. Я зрадник. Я ношу його в собі, ваш вірус. Його розповсюджують ваші невтомні Тифозні Мері[658], що курсують ринками та вокзалами. Декого з них ми виловили, кількох вдалося схопити в метро. То був просто жах. Моя перша сутичка, моя ініціація. Гнали їх тунелями, буквально відчували їхній страх. Коли тунелі розходилися, покладалися на зрадливу акустику підземки. Заблукати — запросто. Освітлення майже не було. Рейки виблискували, наче уночі під дощем. Аж тут шепіт — зачаєні тіні скулилися по кутках допоміжних платформ, лежали під стінами тунелів, стежили за погонею. «Кінець надто далеко, — шепотіли вони. — Повернися. На тій лінії нема зупинок. Потяги гуркочуть, пасажири їдуть довгі милі вздовж порожніх гірчичних стін, а зупинок нема. Бігти ще довго, до самого вечора…» Дві таки втекли, але решту ми запопали. Між двома контрольними точками, жовта крейда під нашаруваннями років солідолу і переїздів, 1966 і 1971, я вперше відчув смак крові. І це запишете?). Ми пили кров ворогів. Як бачите, через це за гностиками і полюють. Таїнство Євхаристії — це означає випити ворожої крові. Ґрааль, Священний Ґрааль — кривавий посередник. Чому б інакше його настільки ревно берегли? Навіщо почесній чорній варті перетинати пів континенту, половину розколотої імперії, кам’яними ночами і зимовими днями, якщо це просто доторк м’яких губ до скромної чаші? Ні, вони переносять смертний гріх: проковтнути ворога, поринути у липку соковитість, увібрати її всіма клітинами. Ваш офіційно визнаний «смертний гріх». Гріх супроти вас. Стаття вашого карного кодексу, от і все. (Насправді, це ваш гріх — ви заборонили цей союз. Накреслили риску, щоб ми стали гірші за ворогів, які, зрештою, загрузли на тих самих полях лайна — аби ми стали чужинцями.

Ми пили кров ворогів. Кров друзів ми шанували.)

Предмет, наданий як доказ, S-1706.31, фрагмент спідньої сорочки ВМФ США з рудою плямою, мабуть, крові, у формі меча зліва-знизу направо-догори.

Ця примітка до Книги Реліквій не увійшла. Клапоть тканини матрос Бодін віддав Слотропу одного вечора у барі «Чикаго», до певної міри той вечір був повторенням першої їхньої зустрічі. Запхавши товстий тліючий косяк під струни на грифі гітари, Бодін сумно співає пісню, яка частково про Роджера Мехіко, а частково — про якогось безіменного моряка, що застряг воєнної пори у Сан-Дієґо:

На тому тижні влучив тортом у якусь мамусю,

На тій вечірці я гульнув, і розум геть знесло,

Коли прокинувсь — 6:02 уже реве над головою,

Чи може, то лиш 11:59 було…

[Приспів]:

Забагато вечорами тут парканів,

Забагато мерзне під дощами люду,

Усі кажуть, що у тебе скоро будуть діти,

І тепер обличчя я твоє забуду.

Я хочу на північ, до округа Гумбольдт,

А іноді хочу на схід, до рідні…

І часом здається — я стану щасливий,

Лиш згадуй хоч зрідка десь там — вдалині…

У Бодіна є перстень із сиреною — такі діти отримують за кришки від коробок із пластівцями, — і він так хитро припасований у Бодіновій дупі, що спрацьовує від пердіння заданої сили. Бодін доволі непогано насобачився доповнювати своє музикування пердячими ВІІІІіііі, а нині ще й учиться видавати їх у потрібній тональності, цілком нова рефлекторна дуга, вухо-мозок-руки-дупа, і на додачу ще й повернення до незайманості. Сьогодні торговці працюють повільніше, і сентиментальний Бодін вважає причиною те, що вони слухають його пісню. Може, і так. Оберемки свіжого листя коки, просто з Анд, перетворюють заклад на лункий латиноамериканський склад напередодні революції, що ніколи не стане ближчою за дим, який бруднить небо над тростиновими хащами довгими прошнурованими надвечір’ями біля вікна за філіжанкою кави з коньяком… Безпритульні хлопчаки мають себе за Ділових Ельфів, вони обгортають листям бетель, щоб виходив охайний пакетик для жування. Їхні почервонілі пальці — живі жаринки у мороці. Матрос Бодін раптом задирає голову, розсудливе неголене обличчя змордоване димом і непевністю. Він упритул дивиться на Слотропа (один із небагатьох, хто досі не втратив здатності бачити у ньому цілісну сутність, інші вже полишили марні намагання скласти Слотропа в єдине ціле, навіть як ідею: «Все це стало надто далеким», — кажуть вони). А чи не передчуває Бодін, що незабаром і в нього сил забракне: що незабаром йому, як і всім іншим, Слотропа доведеться відпустити? Але хтось таки має триматися, так не може бути з усіма — ні, то вже було б занадто… Ракетмен, Ракетмен. Бідолашна тварюко.

— Так, слухай. Трохи потримай це у себе. Розумієш? Це тобі.

Але чи він чує? Чи бачить цю шматину, цю пляму?

— Послухай, я був там, у Чикаго, коли його обложили. Я був тої ночі якраз на вулиці коло «Біографа», чув постріли, все чув. Був, курва, салагою, думав, що це і є свобода, от і побіг. А зі мною половина Чикаго. З барів, туалетів, із завулків, жінки попідбирали спідниці, щоб легше бігти, Міссус Кродобблі, яка у Велику депресію очі пропила, чекаючи, поки зійде сонце, і що ти думаєш, половина мого випускного класу з Великих озер, всі у блакитному, такі ж сліди від пружинних матраців, як і в мене, та шльондри зі стажем, гомики із рубцями од віспи, з рота смердить, наче кішка насрала, і старі панянки із Усіляких Закамарків, дівчата з кінотеатрів, ще піт на ногах не висох, чувак, там усі були. Одяг знімали, сторінки видирали із чекових книжок, виривали одне в одного клапті газет, аби щось вмочити у кров Джона Діллінджера. Як подуріли. Агенти нас не чіпали, стоять собі, ще дим з пістолетів курився, до крові на вулиці вже стільки людиська набігло… Ну, я, може, не подумавши туди припхався, але то нічого. Щось мені там треба було… якщо чуєш мене… тому і даю тобі. Розумієш? Це кров Діллінджера. Ще тепла була, коли я до неї дістався. Їм хочеться, щоб його мали за «звичайного злочинця» — але їхні цеберки варять не краще за