Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— Скільки?

— Може, з десяток.

— Ми зможемо захистити табір по периметру… — блакитно-білий ліхтарик кидає на тріпотливу карту плями еліпсом-параболою, — аж до Брауншвейга. Якщо він досі там. — Дощ гучно лопотить по карті.

— Де залізниця? — втручається Крістіан. Заробляє допитливий погляд від Андреаса. Навзаєм. Останнім часом зацікавлення не бракує. Залізниця за шість-сім миль на північний захід.

Люди підходять і скидають манаття біля автопоїзда з Ракетою. Рубають молоді деревця, кожен удар відлунює, чути далеко… зводять каркас, оберемки з одягом, баняки і казанки запихають під довгий брезент між дугами із зігнутих деревець, імітуючи частини Ракети. Андреас гукає:

— Усім підставним зібратися біля польової кухні, — і лапає по кишенях, шукаючи список. Обманний караван прямує на північ без суттєвої зміни курсу, а решта поверне на схід, назад до росіян. Якщо підійдуть ближче, британці з американцями, може, побояться робити різкі рухи. Може, вдасться пройти по грані, ковзнути по краєчку грози… до самісінького кінця, між арміями Сходу та Заходу.

Андреас сидить, дриґає ногами, п’ятками копає задній борт бух… бух… благовістить відбуття. Енціан запитально дивиться вгору. Андреас хоче щось сказати. Нарешті:

— То Крістіан їде з тобою?

— Так? — Моргає, брови всіяні крапельками дощу. — Ой, хай Бог милує, Андреасе.

— Ну? Підставні також мають дійти, правильно?

— Послухай, якщо хочеш, бери його з собою.

— Я тільки хотів знати, — Андреас стенає плечима, — що вже вирішено.

— Міг би мене запитати. Нічого не «вирішено».

— Може, ти не вирішив. Це твоя гра. Думаєш, що вона тебе збереже. А з нами все трохи інакше. Маємо знати, що буде з нами.

Енціан присідає і закриває важкий залізний борт. Він усвідомлює, наскільки фальшиво це виглядає. Хто повірить, що глибоко в душі йому хочеться бути там, з ними, де всеосяжна і безсонна Сумирність по всій Зоні вмирає у муках? з претерітами, яких він любить, знаючи, що для них він назавше чужий… Над ним бряжчать ланцюги. Коли край борту підіймається до підборіддя, Енціан дивиться Андреасу у вічі. Руки напружилися, болять лікті. Це жертвоприношення. Йому хочеться запитати: хто ще списав мене з рахунку? Чи існує доля, якої мені не показують? Але звички надто глибоко вкорінені, живуть власним життям. Він важко випростовується, мовчки підіймає тягар, ставить на місце. Удвох вони фіксують запори по кутках борту.

— Там побачимось, — Енціан махає рукою і відвертається. Ковтає таблетку німецького дезоксиефедрину, кладе в рот пластинку жуйки. Якщо швидко жувати, на зубах рипітиме, пластинка пережовується з рипінням, таке жування винайшли жінки в останню Війну, щоб не плакати. Не те щоб йому хотілося плакати через розлуку, хочеться плакати через себе, через те, що, згідно з їхньою вірою, має статися з ним. Що глибше вони вірять, то більше шансів. Його народ знищить його, якщо зможе…

Плям, плям, гм-м, добривечір дами, гарно попрацювала, Любіца, плям, як голова, Мечиславе, вони, певно, сильно здивувалися, коли кулі повідскакували! хе-хе, плям, плям, добривечір, «Іскро» (Озоганде), маєте щось із Гамбурґа про рідкий кисень, а хай йому біс, добре, щоб Оуруру добився сюди-ди, бо ми добре собі сраки намилимо, поки ховатимемося, коли-ли… ох, курва, а це хто…

А це Йозеф Омбінді, ось це хто, провідник Порожніх. Але поки він не пересміявся, протягом кількох секунд Енціану здавалося, що це привид Орутьєне.

— Кажуть, що дитину Окандіо також убили.

— Брешуть. — Плям.

— Це була моя перша спроба запобігти народженню.

— І це досі тебе цікавить, — плям, плям. Він знає, що йдеться про інше, але Омбінді його дратує.

— Самогубство — це свобода, яку мають навіть найнижчі. А ти відмовляєш у цьому народу.

— Давай без агітації. Ліпше скажи, чи твій друг Оуруру збирається завести рідкокисневий генератор? Чи у мене в Гамбурзі очікуватиме такий собі нежданчик?

— Гаразд, без агітації. Ти відмовляєш своєму народу у свободі, яку маєш навіть ти, оберсте Нґарореру. — І знов усміхається, як привид загиблого цієї ночі чоловіка. Намацує, підштовхує, що? що? що ти хочеш сказати, оберсте? аж поки помічає втому на обличчі Енціана і розуміє, що це не вдавано. — Свобода, — шепоче, усміхаючись, — це пісня про кохання під чорним небом, обведеним кислотно-помаранчевим, рекламний ролик, що сповнюється жахом катарів перед звичаєм ув’язнювати душі у тіла новонароджених, — свобода, якою ти невдовзі зможеш скористатися. Я чую, як твоя душа розмовляє уві сні. Я тебе знаю ліпше за будь-кого.

Цямк, цямк, таж я маю передати йому розклад чергувань, отакої. Ну я і бовдур, він може вибрати ніч…

— Ти примара, Омбінді, — у голос вкладено стільки паніки, що навіть як не спрацює, все одно добряче образить. — Я проєктую своє бажання померти, а доводиться дивитися на тебе. Такої гидоти я ще бачив. — І видає Усмішку Космонавта упродовж цілісіньких 30 секунд, і минає якихось 10, а Омбінді вже починає водити очима, впріває, стискає губи, дивиться долі, відвертається, озирається, але Енціан наполягає, народе мій, сьогодні від мене милості не дочекаєшся, Усмішка Космонавта на милю навколо забарвлює все кольором застиглого морозива ОТЖЕ тепер, коли ми у доброму гуморі, то як щодо того, щоб усе ж поставити кришки на акумулятори, Джуро? Правильно, рентгенівський зір, побачив крізь брезент, вважай ще одним дивом… агов, Власто, бери наступну радіовахту, начхати, що у списку, з Гамбурґом не буває нічого серйознішого за технічні балачки, а мені хочеться знати чому, мені хочеться знати, що передають, коли чергують люди Омбінді… на командній частоті переселенців увесь зв’язок крапками і тире — жодних голосів, які могли б видати, але оператори присягаються, що впізнають почерк кожного радиста. Власта — одна з найкращих радисток, чудово імітує руку мало не всіх людей Омбінді. Тренувалася, бо раптом знадобиться.

Інші, які весь час запитували себе, чи збирається Енціан колись виступити супроти Омбінді, тепер геть усе розуміють з виразу його обличчя і з того, як він іде… Тож доторкнувшись лишень до своєї пілотки, а це означає Такий-То-І-Такий План, люди Омбінді тихенько, без зайвого галасу, позбулися на сьогодні всіх чергувань, хоча зброя і набої при них. Того у них ніколи не забирали. Не було причин. Енціан сьогодні вразливий не більше, ніж зазвичай, тобто дуже вразливий.

Товстун Людвіг — білий світляк у тумані. Бавиться, наче на нього покладено обов’язки розвідника велетенського білого війська, що завжди у нього на фланзі, готове на перший же поклик зійти згори і втоптати чорних у болото. Але він нікого не кликатиме. Він радше піде з переселенцями, незримо. Там, у них, йому нема чого вкрасти. Він не один із них, а вони мають куди йти. Відчуває,