Веселка тяжіння - Томас Пінчон

ІСААК

За аґадичними переказами, десь у IV сторіччі Ісааку привиділись Покої Престолу — Авраам саме хотів принести його в жертву на горі Морія. Для практикуючого містика побачити видіння та один за одним пройти Покої — досвід непростий і моторошний. Треба не лише знати гасла та печатки, бути фізично готовим (що досягається вправами й утриманням), але й мати незрадливий стояк рішучості, бо ангели біля входу намагатимуться тебе ошукати, погрожуватимуть, почнуть жорстоко кепкувати, аби збити з дороги. Кліпот, оболонки мертвих, використають усю твою любов до друзів, що перейшли на інший бік, супроти тебе. Ти вибрав шлях дії, і щонайменше вагання прикличе смертельну небезпеку.

Інший шлях — темний і жіночний, покірний і самовідданий. Ісаак під лезом ножа. Мерехтливе вістря розширюється, витягується у прохід, яким душу зносить нестримний Етер. Ґергардт фон Ґьолль на операторському візочку, радісно погейкуючи, жене довгими коридорами Німфенбурґа. (Тут і залишмо його, у пориві та невинності…) Попереду сяє містичне світло, майже блакитне серед скла і позолоти. Золотильники працювали голими із поголеними головами — щоб статичний заряд тримав тремтливий лист, вони спершу возили пензлем по волоссю на лобку, тож у цих золотих овидах завше сяятиме генітальна електрика. Але ми вже довго не згадуємо про божевільного Людвіга та його іспанську танцівницю, які стікають, червоно в’януть по той бік мармуру, що по-зрадницьки виблискує солодкою водою… це вже позаду. Сходження до Меркави, всупереч його останнім жалюгідним рудиментам мужності, останнім порухам до можливості магії, невідворотне…

ПЕРЕДСТАРТОВА ПІДГОТОВКА

Велетенська біла муха: у білому мереживі бринить ерегований пеніс, на ньому запеклася чи то кров, чи то сперма. Шлюбний костюм для хлопчика — поховальне мереживо. Його гладкі стопи зведені докупи, взуті у білі атласні капці з білими бантиками. Настовбурчені червоні соски. На спині золоте волоссячко, німецький золотий сплав, від блідо-жовтого до білого, лежить симетрично обабіч хребта, дугами, тоненькими і позакручуваними, як папілярні лінії, наче залізні ошурки на лініях магнітного поля. Кожна ластовинка, кожна родимка — темна, чітко розташована аномалія поля. На потилиці збирається піт. Рот заткано білою лайковою рукавичкою — сьогодні Вайссман подбав про символізм. Рукавичка — це жіночий еквівалент Руки Слави, якою дрібні квартирні злодюжки освітлюють дорогу у вашому домі, у руці покійника бубнявіє свічка, так набрякнуть усі ваші члени під час першого ж неповторного доторку язика вашої господарки — Смерті. Рукавичка — це порожнина, яку заповнює Рука, а 00000 — лоно, до якого повертається Ґоттфрід.

Влаштувати його. Не прокрустове ложе, ні, але спеціально видозмінене для нього. Обоє вони, хлопчик і Ракета, спроєктовані одне для одного. Її сталева корма так ладно вигнута… хлопчикові там, ну, якраз. Вони пара — «Шварцґерет» і вищий агрегат. Його оголені члени у металевих путах, навколо пальне, окислювач, парогазогони, рама кріплення двигуна, повітряні балони високого тиску, вихлопні патрубки, парогазогенератор, баки, відведення, клапани… і один з цих клапанів, одна контрольна точка, один датчик тиску — справжній, достеменний клітор, напряму підключений до нервової системи 00000. Це не має бути для тебе загадкою, Ґоттфріде. Знайди зону кохання, лижи і цілуй… маєш досить часу — ще кілька хвилин. Біля самісінької щоки пашить холодом рідкий кисень — морозні кістки, що пектимуть тебе до безтями. Незабаром з’явиться полум’я, спалахне Піч, для котрої ми тебе відгодовували. Уже сержант притягнув Zündkreuz[661], Піротехнічний Хрест, щоб осяяти тобі дорогу. Солдати стоять струнко. Готуйся, Liebchen.

ОБЛАДНАННЯ

Йому подарували віконечко зі штучного сапфіру, чотири дюйми завширшки, вирощений «IG» 1942-го, грибовидна пластина з дещицею кобальту, яка мала зеленкуватий відтінок, дуже жаротривка, прозора для більшості видимих частот — небо і хмари зовні викривлені, але так гарно, як за Ochsen-Augen[662], коли бабуся була молодою, коли не було віконного скла…

Частина випарів кисню спрямована до іміполексового сповитку Ґоттфріда, у вухо йому вживлено крихітну слухавку, вона сяє, ніби гарненька сережка. Дані передаються через систему радіокерування, і якийсь час слова Вайссмана змішуватимуться з командами, які надходитимуть Ракеті. Але зворотного каналу від Ґоттфріда нема, про точну мить його смерті ніхто ніколи так і не дізнається.

МЕЛОДІЯ ПОГОНІ

Нарешті, після бездоганної кар’єри, сповненої вигуків «Божечку, ми спізнилися!» завжди з натяком на посмішку, поблажливу, для проформи, оскільки, безперечно, він ніколи не запізнюється, завжди буває відстрочка, помилка якогось розтелепи, взятого на роботу Жовтим Вражиною, у найгіршому випадку біля тіла виявляють важливий доказ — нарешті сер Деніс Нейленд Сміт, хай Бог милує, таки прибуде запізно.

Супермен шугне чобітьми вперед на безлюдну вирубку — там пусковий стіл-установник повільно видихає оливою крізь дірку в ущільненні, на деревах виступає глей, гірка манна найгіркішого з усіх переходів. Кольори його плаща вигорять на полуденному сонці, в кучерях на голові проб’ються перші нитки сивини. У Філіпа Марлоу[663] буде страшний напад мігрені, він рефлекторно потягнеться до фляжки житньої в кишені піджака, нестерпно сумуючи за мереживом балконів Бредбері-Білдинґ.

Підводник[664] і його багатомовна банда матимуть мороку з батареями. Пластикмен заблукає в іміполексних ланцюгах, тому топологи по всій Зоні порушать домовленість і припинять виплачувати гонорари за його чеками («бездоганно мінливий», аякже!). Самотній Рейджер, витинаючи коліщатами шпор кров із білої шкури жеребця, гарцюватиме на чолі пошукового загону і побачить, як його юний друг, безневинний Ден, теліпається на гілляці, підвішений за зламаний карк. (З Божою допомогою, Тонто натягне примарну сорочку і знайде згасле вогнище, трохи посидить, ножик поточить.)

«Ми спізнилися» у їхніх програмах ніколи не було. Натомість їхні мізки на мить зависають — але все закінчується, і маєш, ми знову мандруємо, знову до «Дейлі Пленет». Так, Джиммі, то, мабуть, був день, коли я наскочив на сингулярність із кількома секундами абсолютної загадки… знаєш, Джиммі, час — то дивна штука… Знайдуться тисячі способів забути. Герої житимуть далі, їх високо закинуть, щоб стежили за розвитком кмітливого молодого персоналу середньої ланки, і вони спостерігатимуть за розпадом системи, спостерігатимуть, як такі сингулярності з’являтимуться дедалі частіше, проголошуючи інші виходи із плутанини старожитності, вони називатимуть це раком і не розумітимуть, до чого все йде і що це значить, Джиммі…

Якось днями відчуває, що йому бракує собак. Хто міг би подумати, що він сумуватиме за зграєю слинявих кобиздохів? Але тут, у Субміністерстві, все якесь без запахів, без дотиків. Якийсь час сенсорна депривація зворохобила його допитливість, якийсь час він щодня ретельно описував фізіологічні зміни у собі, але