Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Утім, якби у Спротиві ліпше розуміли, що криється за цими поняттями, можливо, їм було б простіше роззброїти, розчлéнити і розчленувáти Людину, але вони не розуміють. Точніше кажучи, все вони розуміють, проте не приймають — сумно, але факт. Усі вони шизоїди, настільки ж нерішучі перед великими грошима, як і будь-хто з нас, і це — незаперечна істина. У голові кожного з нас є представництво Людини, її корпоративний символ — білий альбатрос, кожен місцевий представник має прикриття, відоме під іменем Его, а їхня місія у цьому світі — Лихо Лайняне. Ми чудово знаємо, що відбувається, і нічого з того не робимо. Доки їх видно, доки час від часу ми можемо бодай глянути на мішки з грошима, доки дозволяють бодай крадькома позирнути, хоча б десь-колись. Нам це потрібно. Хто-хто, а вони знають — наскільки часто, за яких обставин… Ми мусимо бачити у популярних журнальчиках розповіді про перебіг Нічного Побоїща Роджа і Бобра За Джесіку, Поки Вона Плакала У Круппових Обіймах, та ще й слину пускатимемо над розмитими фотографіями…
Роджеру, видно, якусь хвилю ввижалися задушливі вечори Термідора: поразка Спротиву, ефектні ексзаколотники, частково підозрювані, але поки що з офіційним імунітетом та оманливою любов’ю, гідні погляду з об’єктива, хай би куди пішли… приречені недорікуваті улюбленці натовпу.
Вони просто нас використають, допоможемо їм легалізуватися, хоча не надто воно їм і потрібно, для Них це лише приємна, але незначна вигода…
Точно, саме так Вони і вчинять. Теперішня поява Роджера, у не найліпший час і в далеко не найліпшому місці, отут, в осерді Опозиції, коли перше у його житті справжнє кохання тільки й хоче, що повернутися додому, щоб отримати чергову порцію сперми Джеремі, виконати денну програму — і посеред усього цього він має простісінько порушити (ой курва) дуже цікаве питання: жити йому їхньою хатньою тваринкою чи ліпше вмерти? Йому ніколи навіть на думку не спадало, що колись він цілком серйозно себе про таке питатиме. Питання заскочило його зненацька, уже не відігнати, і Роджеру насправді доведеться вирішувати, бо найближчим часом, дуже скоро, страх оселиться в його нутрощах, такий страх думкою не відженеш — доведеться вибирати між життям та смертю. І навіть трохи зачекати — це не зволікання, але рішення жити, жити на їхніх умовах…
Альт — привид, зернисто-бурштиновий, напівпрозорий, зітхає, вдихає і видихає серед інших Голосів. Рясні динамічні переходи, нечутні просування, купчення нотних взводів або приготування до переміни гучності, те, що німці називають «паузами дихання», відтак ковзання поміж фразами. Можливо, вся річ у тому, що сьогодні грають Ґустав і Андре, але перегодя слухач починає чути паузи, а не ноти, щось лоскоче вухо — так око свербить, коли вдивляєшся у розвідкарту, аж поки бомбові вирви вивертаються, перетворившись на кекси, що стирчать із бляшаних форм, а пасма гір стають ущелинами, море і суша мерехтять на блискучих стиках, — так у квартеті танцює тиша. Та-а це ще казу не вступали!
На такому музичному тлі все і має відбутися. Змову супроти Роджера плели з дрожем і запаморочливою радістю. Матрос Бодін — несподіваний бонус. Похід на вечерю перетворюється на сповнену таємних жестів і порозуміння процесію жерців. Дуже непроста трапеза, судячи з меню, переповненого relevés, poisons, entremets[650].
— А що це за «Überraschungbraten»? — цікавиться матрос Бодін у сусідки праворуч, Констанс Флямп, акули пера у бахматому хакі, гострої на язик улюблениці вояків від Іво до Сен-Ло.
— А те і є, що написано, матросику, — відповідає «командо Конні», — німецькою «печеня з сюрпризом».
— Он як, — каже Бодін. Вона ж — може, й мимохіть — повела очима — либонь, Пойнтсмене, існує на світі така