Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Поки лицарі стогнуть у кайданах ночі, зброєносці виспівують. Жахливий клопіт із Ґраалем їх не обходить, пісня — їхній рятівний плащ.
Чичерін розуміє, що лишився зовсім один, і хай би хто його шукав, знайде його самого.
Розуміє, що має рухатись, але не має куди йти. Тепер, уже запізно, його наздоганяє спогад про Вімпе, колись V-Mann з «IG Farben». Крутиться в голові, ніяк не відчепиться. Чичерін сподівався, що, можливо, знайде собаку. Собаку було б найліпше — це бездоганна відданість, за нею день у день, до самого кінця, можна звіряти і свою. Непогано було б собаку. Та й альбатрос згодився б незгірше, аби без прокляття — приємні спогади.
Саме молодий Чичерін завів мову про політичні наркотики, про опій для народу.
Вімпе у відповідь усміхнувся. Давня, предковічна усмішка, здатна остудити навіть живе полум’я земного ядра.
— А марксистська діалектика? Не опій, га?
— Антидот.
— Ні. — Може, так, а може, інак. Може, торговець наркотиками знає все, що станеться з Чичеріним, але вважає, що толку з того катма, а може, через миттєву примху, і розповість усе дурневі.
— Засаднича проблема, — пояснює він, — у тому, щоб змусити інших людей за тебе вмирати. А за що людина готова віддати життя? В цьому релігія має багатовікову перевагу, релігія — це завжди про смерть. Діяла не як опій, а радше як методика — змушувала людей гинути за конкретний набір вірувань про смерть. Збочення, natürlich, але хто ви такий, аби судити? Гарне було відро, поки воду носило, але коли стало неможливо вмирати за смерть, з’явилася світська версія — ваша. Вмерти, щоб допомогти Історії набути наперед визначених обрисів. Умерти, знаючи, що твій вчинок бодай трохи наблизить щасливий кінець. Революційне самогубство, чудово. Але послухайте: якщо історичні зміни таки невідворотні, то чому б не не вмирати? Скажіть, Вацлаве? Якщо все і так станеться, яка тоді різниця?
— Але вам не довелося робити вибору.
— Якби довелося, то будьте певні…
— Ви не знаєте, аж поки не настане час, Вімпе. Ви не можете сказати.
— Виглядає не надто діалектично.
— Я не знаю, що це таке.
— Отже, аж до самісінької хвилини рішення, — Вімпе зацікавлений, але обережний, — людина може бути цілком чистою…
— Та будь-якою може бути. Мені начхати. Але вона справжня тільки тоді, коли ухвалює рішення. Проміжки між рішеннями значення не мають.
— Справжня, з погляду марксиста.
— Справжня з власного погляду.
Вімпе сумнівається.
— Я там був. А ви ні.
Т-с-с, т-с-с. Шприц, голка 26. У незатишному готельному номері холоне кров. Домагатися свого, не поступитися у суперечці означає стати суперниками, ловити одне одного за язик — їм обом цього не хочеться. А теофосфат онейрину — один із способів розв’язання проблеми. (Чичерін: «Ви мали на увазі тіо-фосфат?» — це вказало б на наявність сірки… Вімпе: «Я мав на увазі саме тео-фосфат, Вацлаве», — вказує на Наявність Бога.) Вколюють: Вімпе нервово поглядає на водогінний кран, згадує Чайковського, сальмонелу, насвистує попурі мелодій з «Патетичної», а Чичерін не зводить погляду з голки, її німецької точності, досконалої сталевої текстури. Незабаром він дізнається про мережу пунктів першої допомоги і польових шпиталів, наживе повоєнну ностальгію по шпиталях мирного часу — військові хірурги та дантисти до скону кріпитимуть і вганятимуть патентовану сталь у його стражденну плоть, вилучатимуть зайвину, додану з лихими намірами, за допомогою електромагнітного приладу, купленого між війнами у Шумана з Дюссельдорфа, з електролампочкою та регульованим відбивачем, двовісними стопорними руків’ями та повним набором незвичних форм Polschuhen[643] — залізяччя для формування магнітного поля… але тоді в Росії, тої ночі з Вімпе, він скуштував цього вперше — то була його ініціація у тілесність сталі… її неможливо відділити від теофосфату, відділити судини зі сталі від богопротивного кайфу…
П’ятнадцять хвилин обоє з лементом гасають у номері, похитуються і кружляють, шикуються на діагоналях кімнат. У знаменитій молекулі Ласло Джемфа є викрутас — так звана «сингулярність Пьоклера» у неповноцінному індольному кільці, щодо котрого онейриністи — і науковці, і практики — незабаром дійшли згоди: саме він у цьому наркотику відповідає за виникнення унікальних галюцинацій. Не лиш аудіовізуальних, такою самою мірою вони зачіпають геть усі відчуття. І повторюються. Певні мотиви, «ворожильні архетипи» (як називав їх Джолліфокс із Кембриджської школи), виникають у свідомості деяких осіб знову і знову, і то з узгодженістю, достеменно продемонстрованою у лабораторії (див. Вобб і Гуейтон, «Розподіл ворожильних архетипів серед студентів університетів із середнього класу», «Журн. онейр. психофарм.», XXIII, с. 406–453). Через аналогії з потойбічним життям феномен таких рецидивів мовою фахівців отримав назву «нав’язливих примар». Інші види галюцинацій зазвичай просто плинуть, вони поєднані глибинними зв’язками, недоступними для пересічного кайфолова, онейриновим же «нав’язливим примарам» притаманна чітка зв’язна розповідність, настільки ж виразна, як, скажімо, у середньостатистичній статті «Рідерз Дайджест». Часто вони настільки буденні, настільки загальноприйнятні — Джіах називає їх «найнуднішими галюцинаціями, відомими у психофармакології», — що їх визнають «нав’язливо-примарними» тільки з огляду на радикальні, хоча й правдоподібні порушення ймовірности: присутність мертвих; подорожі тим самим маршрутом і видом транспорту, коли людина, вирушивши другою, прибуває першою; надрукована, але нечитабельна незалежно від освітлення діаграма… Розпізнавши нав’язливу примару, суб’єкт одразу вступає у «другу фазу», яка, попри розмаїття інтенсивності у різних суб’єктів, завжди залишається неприємною: часто виникає потреба у заспокоєнні седативними препаратами (0,6 мг атропіну підшкір.), хоча онейрин класифікують як депресант ЦНС.
У параної, яку часто фіксують під впливом наркотиків, нема чогось надто