Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Так здорово, Штефан навіть про свинячу голову не забув!
— Ну, я не голови чекаю, щоб зуби встромити… — смішки, сопіння, а це що за блакитні вузькі штани, геть подерті… і що за плями на піджаку, що це червоніє на рожні, запікаючись жирною полудою, крутиться, чиє це обличчя от-от обернеться, та це ж… —
— Кетчупу, кетчупу нема, — щетинистий блакитний піджак гарячково порається біля таць і карафок, — здається, тут нема… ну що за паскудство, гадство, Родже, — волає повз сім неприязних облич, — гей, братухо, біля тебе кетчуп є?
Кетчуп — це кодове слово, починаємо…
— Дивно, — відповідає Роджер, який виразно бачить біля ями те саме, — саме хотів у тебе поцікавитися!
Дурнувато один до одного всміхаються, і для протоколу згадаємо, що аури у них — зелені. Серйозно. Від самісінької штормової зими 42-го та конвою в Північній Атлантиці, по палубі з кутка в куток перекочується кілька тонн 5-дюймових снарядів, праворуч і ліворуч німецька вовча зграя невидимо вибиває корабель за кораблем, по тривозі у гарматній башті 51 слухаєш, як Татко Ход розповідає анекдоти про катастрофи, правда, страшенно смішні, вся гарматна обслуга істерично хапається за животи, натужно ковтає повітря — ще аж відтоді Бодін не бачив смерті так зблизька.
— Наче нічого так, правда? — гукає він. — Добряча їжа! — Розмови майже стихли, із ввічливою цікавістю повертаються обличчя. У ямі спалахує полум’я, але не те, що «чуттєве», інакше б одразу виявило присутність бригадира Пудинга. Завдяки люб’язності Керрола Евентира нині він один із учасників Спротиву. Люб’язності, аякже. Сеанси з Пудингом нестерпні щонайменше настільки ж, як і колишні Щотижневі Брифінги у «Білій візитації». Тепер Пудинг пащекує ще більше, ніж за життя, страждальці вже скиглять: «Хоч колись ми його здихаємося?» Але саме через пристрасть Пудинга до кулінарних розіграшів і була задумана ця гидомирна стратагема.
— Я навіть не знаю, — Роджер старанно легковажний, — щось не бачу у меню супу зі слизом…
— Таки-так, а я б не відмовився від пудингу із послідом. Є тут таке, як гадаєш?
— Та ні, але, може, є суфле з мокротиння! — кричить Роджер, — із… менструальним мармеладом!
— А я вже поклав око на суфле зі смеґмою! — повідомляє Бодін. — Тоді, може, запіканку із згустків крові?
— Ну, знаєте… — буркоче трохи далі за столом голос, що належить незрозуміло якій статі.
— Ми б скалапуцяли трохи ліпші страви, — Роджер вимахує меню. — Розпочнімо із плаценти для апетиту, ще, може, маленьких таких, гарненьких струпних сандвічів, струпи обріжемо, безперечно… або спробуємо галети зі шмарклів! М-м-м, так, гайморитним майонезом намастимо? А зверху соковитий шматочок сім’яної сосиски…
— О, це діло, — каже командо Конні. — Треба, щоб алітерація. Наприклад… е-е-е… вареники з відрижкою?
— Але ж ми готуємо перші страви, малий, — каже незворушний матрос Бодін, — тому пропоную канцерогенне консоме або, скажімо, блювотний бульйон.
— Розсольник з ригачки, — каже Конні.
— Годиться.
— Салат із сальмонели, — запропонував Роджер, — з маленькими жвавенькими червоними квадратиками заливного викидня під присипкою з лупи.
Чути, як хтось чемно душиться носовичком, регіональний менеджер ІХТ з продажів поспіхом вибігає, вивергаючи довгий серпик бежевої блювоти, що плюскає на паркет. Вздовж усього столу обличчя ховаються у серветках, прибори відкладені, срібло дзенькає по білих полях, знову розгублена нерішучість, та сама, що в конторі Клайва Моссмуна…
А ми йдемо далі — бздливий борщ (додані в нього умілою рукою бульки задньопрохідного газу поступово спливають у густій сирній в’язкості, нямнямням), наривні налисники, венеричні вареники у слинному соусі…
Казу стихають.
— Варикозні вафлі! — вигукує Ґустав.
— Обригальні оладки із сечокислим сиропом, — додає Андре Омнопон, Ґустав знову починає грати, а Зовнішні Голоси тим часом розгублено змовкають.
— І намастіть кишковим конфітюром, — бурмоче віолончеліст, який не проти побавитися.
— Гемороїдальний гарнір, — Конні у захваті барабанить ложкою, — бубонні бурґери!
Фрау Утґардалокі зривається на ноги, перекинувши таріль із фаршированими фігами — перепрошую, ні, це яйця з прянощами — і, трагічно схлипуючи, вибігає. Її вишукано-незворушний чоловік також підводиться й іде слідом, кинувши у бік баламутів палючий погляд з обіцянкою неминучої смерті. З-під обвислої скатертини сотається сморід блювотиння, нервові смішки вже давно перейшли у тихе матюччя.
— Вибирайте — гангренозний гуляш чи прегарна білосніжна проказова паляниця, — Бодін злегка наспівує: «про-ка-зо-ва (на третину тону нижче) паляниця», — грайливо погрожує упертим, пальцем киває, нумо, шибеники, поблюйте трохи для піжона-дженджика у зут-костюмі…
— Пліснява підлива! — кричить Роджер-Розбишака. Джесіка ридає, обвиснувши на руці свого невідступного джентльмена Джеремі, м’язи напружені, лиш хитає головою на Роджерові витівки і зникає назавжди. Відчув Роджер хоч якийсь біль, бодай на мить? Так. Певне. Ви б теж відчули. Ви навіть засумнівалися б, чи варто було все це починати, але ж час подавати лімфоїдну локшину з маслом, вона ще парує, розкласти кашу з калом та вугристу вівсянку по мисках зарюмсаного покоління майбутніх виконавчих директорів, викочувати лобкову лемішку на змережені всепалючим небом або зачерствілі від осені банкетні простори.
— Котлети з карбункулами!
— Соус сальний!
— Паразитна приправа!
У леді Мнемозини Ґлуб напад, і то настільки бурхливий, що перлове намисто рветься і торохкотить по шовковому обрусу. Їсти не хочеться нікому, вже не кажучи, що всіх нудить. Полум’я у ямі згасло, масненького сьогодні не скуштують. Сер Ганнібал Ґрант-Ґоббінетт, поміж спазмами із жовтою піною жовчі з ніздрів, погрожує винести питання на розгляд Парламенту:
— Якщо помру, обоє у «Скрабзі» згинете!
Ну…
Невпевнена, ледве чутна чечітка за дверима, Бодін вимахує гангстерським капелюхом із широкими крисами. Отак, хлопці. З гостей за столом лишилася сидіти тільки
