Крок вікінга - Наталія Іванівна Околітенко
У мерехтливій каламуті вони повільно набирали висоту, й здавалося, що блукали поміж прозорих стеблинок диму, які піднімалися від кожшї оселі; враз визирнуло сонце, плеснувши в порожній простір усіма відтінками рожевих барв, що озвалися солодкою музикою в душах зореплавців. Сід подумав, що справи їхні не такі вже й кепські: чуття прекрасного, одна з неодмінних ознак виеокорозвиненого інтелекту, — ось що допоможе їм порозумітися з землянами.
— То ще питання, чи вони наділені тим чуттям, — буркнув Арно, й Сід докірливо глянув на нього.
— Тепер ти дозволяєш собі читати чужі думки.
— Вибач.
Сід повернув вимикач бічного огляду, й вони побачили свій модуль: повільно ворушачи перетинчастими крильми, він граційно вигинав довгий сріблястий тулуб; з сопла виривалися клуби вогню: згоряв силан, основна складова відпрацьованого газу.
— Все ж таки головний конструктор дотепно вигадав наслідувати істот, які населяють цю планету. І зовнішнім виглядом, і атомним складом.
— А що це дало? Маємо дуже незграбну конструкцію — і тільки. То ще питання, чи вона надійна, — знизав плечима. Арно.
— Ти б, може, вигадав щось краще? Тільки органіка на вуглецевій основі й здатна витримати умови цієї планети, все інше давно б розпалося. Звичайно, вона м’яка — треба уникати грубих механічних пошкоджень… Та, я гадаю, до цього діло не дійде. Ні, думка замаскуватися під природних істот, яких місцеві жителі жахатися не можуть, сама по собі дуже цінна. Помилка у розрахунках поступу еволюції… але хто б передбачив, що він такий стрімкий.
— Авжеж, істоти, яких наслідував наш головний конструктор, вимерли мільйоноліття тому чи, може, й більше…
— Але ж у тебе й характер! Та звідки знати, що ті істоти можуть повимирати, коли для того не було передумов? Ех, які ми ще темні! — скрушно похитав головою Сід.
— Тут взагалі немає ніяких передумов. Насамперед для життя.
— Краще кінчай бурчати.
— Не буду, командире. Я тільки зверну увагу на одну деталь. Вона напевне засвідчує, що обриси нашого апарата не можуть нагнати жаху на місцевих жителів, — зіронізував Арно.
Сід глянув на екран. Жінка кинула відра з водою й те, на чому вона їх тримала, — це слово вони й досі не могли вичленити, хоч як намагалися, — й чимдуж тікала до свого сховку, що називався хатою. Вода стікала в сніг, виблискуючи під холодним сонцем.
— На жаль, вони занадто емоційні, — зітхнув Сід. — Доведеться і нам подбати про вигострення власних почуттів, інакше ми їх не зрозуміємо. Завтра почнімо тренуватися.
— Тоді прошу не скаржитись на мій характер, — мовив Арно. — І не карати, коли я після тренувань ввійду в належну форму.
Сід таки ж старів, і в цьому Арно переконався, роздивляючись його обличчя другого дня, точніше — того, що вони звикли називати днем. Він міцно спав, хоч звук, який долинав ззовні, вловлений і підсилений апаратурою, міг і мертвого підняти: він обіцяв безмір нової інформації. Арно сумлінно перебрав усі можливі варіанти і, зупинившись на одному, підступився до командира.
— Сіде, вони вийшли з нами на контакт.
Повіки Сіда ледь зворухнулися:
— Я над цим уже думав, — сказав він.
— Так ти не спиш?
— Ні. Я дійшов висновку, що це не чоловік і не жінка, а те, що від них походить, — це дитина. Дуже маленька.
Розчарований, Арно спитав:
— Ну, а чому саме вона. Дитина що — контактніша?
— Мабуть, тут інше. Вони сприйняли нас за якусь зажерливу істоту й пропонують нам харч. Пропонують жертву, — уточнив він, дібравши потрібне слово.
— Он як? І що ж ми вчинимо?
— Заберемо дитину.
— Але ж потім вони подумають, що ми ту жертву прийняли, тобто дитину з’їли. Що ж з того вийде?
— Нічого доброго. Але ще гірше, коли те бідолашне дитинча загине від переохолодження. Арно, ми більше не маємо права розраховувати вплив наслідків цього вчинку на нашу долю, то — непростимий егоїзм. Я обережно наближуся до малюка, а ти його візьмеш: так, як належить за всіма вимогами техніки безпеки. Тільки не здумай запроваджувать якісь новації! Не здумай порушити мій наказ, Арно!
Сід пустив модуль на мінімальний крок, стежачи за маленьким тільцем на екрані. Щось таке було у тому, як воно лежало, в судомно стиснутих рученятах, що в старого зоряного мандрівника від сліз закололо в очах. Невже земляни такі жорстокі? Який жах… Чи вдасться їм виконати свою місію, й скільки душевних травм доведеться гоїти після повернення додому? А може, то відчай штовхнув землян на такий вчинок? Усе одно погано. Як з ними порозумітися, коли вони такі лякливі й жорстокі? «Ніяких висновків, — зупинив себе Сід, — Спочатку треба до всього придивитися».
Арно благополучно повернувся, тримаючи в руках дитяче тільце без будь-яких ознак життя.
— Ти правду мовив: ще б трохи ми посперечалися… Тільки звідки ти взяв, що цю істоту вони віддали нам на жертву? Може, вона сама прибилася? Проте в даному разі це не має значення… Ось зараз ми доручимо цього маленького землянина нашим автоматичним лікарям, вони ж усе приведуть до норми. Як ти гадаєш, Сіде, стачить у них програми?
— Програма добре скорельована, але… слід зайвий раз проконтролювати. Насамперед забезпечимо температуру, оптимальну для живої системи такого типу, І потім — зніми, Арно, цей обладунок, він одягом називається — пам’ятаєш? Здається, наше життя набуває нового змісту…
Дитина кліпнула очками, й Сід обережно потримав над її обличчям лускату долоню.
Ось він — довершений зразок високоорганізованого життя на водно-вуглецевій основі: м’якість, пластичність, ніжність. Як легко пошкодити цей білий покрив — шкіру, зате й як легко відновлює він себе. У них не так. Вони стійкі, надійно захищені від прикрих несподіванок, та кожна рана — це загибель. Що краще?
— Температура тіла зовні? — спитав Сід.
— У межах тутешньої норми.
— А всередині?
— Точнісінько
