День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

— Світ змінився, і тепер у кожного в душі живе тривога від всесилля нашого розуму, — зауважила Мері рівним голосом, щоб облишити цю розмову.

Мовчки піднялися на другий поверх. У просторій залі не було традиційного довгого столу, заставленого кришталем і порцеляновим посудом. Це Каті сподобалось. Вона терпіти не могла колективного об’їдання.

Заручини були схожі на вечірку: біля каміна, у двох затишних кутках, де височіли кущі китайської троянди, біля кам’яної вази з покрученим гіллям саксаулу й кількома довгими куницями очерету, стояли низькі квадратові столи з мореного дуба й такі ж крісла. Горіли пригашені ліхтарі в мідному окутті, помигували неонові свічки над просторим баром і буфетом.

— Влаштовуйтесь, де кому подобається, — запросив усіх Малькольн, озираючись від буфета, де він з Павлом чаклував над глінтвейном. — Хто запізнився, нехай вибачає. Як у вас кажуть, — усміхнувся до Павла, — семеро одного не ждуть.

— Тим більше, що сучасна молодь не запрошує навіть батьків на подібні учти, — недоречно нагадав Вундстон, якому не подобалися нинішні родинні стосунки.

— О, батькам не завжди догодиш, — обізвався Малькольн. — Зараз надто стресовий вік, містер Х’ю, і ми швидко старіємо.

— Мері, невже ви не боїтесь усе життя слухати повчання цього молодого прагматика? — поштиво вклонився Мері веселенький Х’ю і запросив її до танцю.

— Любов нас про це не питає і не хоче чути порад, — відповіла опечалена Мері. — Сьогодні я танцюватиму лише зі своїм нареченим, містер Х’ю, — пояснила й повернулася ясніючим обличчям до Малькольна. Білі, невагомі складки її сукні розвихрилися, і на тлі низьких світильників окреслилися тонкі лінії дівочого тіла. Мері ніби пливла в легенькій хмарині туману, і Малькольну здалося, що до нього наближається дівчина з його юнацьких снів…

Х’ю присів біля низенького столу, налив собі коньяку, демонстративно підняв келих, звертаючись до молодих і Павла з Катею, але не сказав жодного слова, покладаючись на жест. Мовчки випив. Йому стало чомусь важко й самітньо. Він закурив і задумався, не зводячи погляду з молодих. «Легенький вітер колисає над землею насінинку нового роду, — спливло несподівано химерне порівняння в голові Вундстона, і він запитав себе: — Чи довго протримається на цій пограбованій планеті подібний ритуал любові?»

Вундстон дивився на Мері, якій було байдуже до того, що станеться в світі завтра чи через століття. Її в цю хвилину не хвилювала ні дивна антена над дахом вілли її нареченого, ні загадкова кар’єра Малькольна, ні утаємничений товстун Х’ю з його химерами штучного розуму. Зараз Мері не пам’ятала про гостей, припадаючи гнучким тілом до свого партнера…

— Про що ви задумалися, Х’ю? — запитав Малькольн, сідаючи поряд.

— А, це ви, колего, — муркнув Х’ю, ніби виринув зі свого химерного світу, — Я думав про вічність, мій друже. — Уважніше глянув на Макларена в білому костюмі, на його високе чоло з коротким чубчиком густої чуприни. — У мене таке відчуття, наче ці двоє прибули з іншої планети. Вони, мов діти, все ще вірять, що на Землі добро обов’язково переможе зло.

— Ви, Х’ю, завжди несподівані в своїх думках, — засміявся Малькольн і махнув Павлові, щоб той підійшов до чоловічого гурту. А Вундстону сказав: — Павло і Катя народилися в той вік, коли ніхто у їхній країні не знав, що таке слуги. Їм дико бачити наше з вами самоїдство.

— Це занадто, Малькольне, — обурився Х’ю. — Містеру Острожному треба знати, що в Америці кожен їсть свій хліб. Я заробляю розумом, а негр, не здатний осягнути науки, повинен мити після мене посуд і чистити мої черевики. Інакше цей дурень здохне з голоду.

— Тобто негр має ще дякувати вам за те, що ви дозволили йому мити миски і чистити ваші черевики, — невдоволено примружився Малькольн, ніби його хотіли ошукати. — Я не з Росії, Х’ю, і мене не треба агітувати. Я прекрасно знаю, ми не пускаємо того негра до науки, а потім кажемо, що він не може дорівнятися розумом до білого. Ми всі — Діти однієї планети, і природа наділила розумом усіх — білих, жовтих, чорних і червоних. Якщо ви зараховуєте себе до інопланетної раси, тоді інша річ, Х’ю.

— Я американець, сер, — образився Вундстон і кивнув Павлові, що сів на шкіряний пуф.

— Ми говорили про вас, Павле, — сказав Малькольн. — Містер Х’ю ніяк не може збагнути психології вченого, який сам собі готує обід. Ви можете пояснити це?

— Усе робиться дуже просто, містер Х’ю, — засміявся Павло. — До того ж коли ви самі готуєте печеню з лося, ви ніколи не сумніваєтесь, що вам замість солі сипнули чималу порцію отрути.

— Справді, я іноді про таке думаю, — буркнув Х’ю. — Кухарі, мабуть, найбільше ненавидять своїх господарів, бо вічно товчуться біля вогню й крові, щоб ласі шматки пожер їхній хазяїн у своїх затишних покоях. — Вундстон схопив високий келих і жадібно відпив грогу. Потім пильно подивився на Павла: — Пробачте, але я хочу знати, чому ви погодились на цю поїздку? Ви прибули заради науки чи вас пригнало суперництво з Малькольном? Тільки щиро.

— У сучасному світі науки приховати щось просто неможливо, — мовив Павло. — Я приїхав сюди, щоб не наздоганяти час. Епоху нових енергій. Мені справді здається, що Малькольн уже на порозі відкриття.

— О, якщо вам навіть це відомо, то ви уже пішли далі і сховали свої формули за сімома печатями державних таємниць, — зауважив Х’ю. — Інакше звідки вам знати, на якому етапі зараз Малькольн?

— Я не підглядав у записник Малькольна, а дивився в інший бік, містер Вундстон, — хмикнув Павло, багатозначно роззираючись по кімнаті, ніби оцінював розкоші Макларена.

— У який саме? — не втримався Х’ю.

— Туди, де виписують чеки на ім’я Малькольна Макларена. І на ваше ім’я, містер Х’ю.

— Ви перебільшуєте, сер, — відмахнувся Х’ю, але зробив це так, ніби розгонив дим сигари. — Треба народитися в Америці, щоб збагнути примхи міс фортуни. Американської фортуни, містер Павел.