День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

— Катя просить вибачити її, - сказав Павло. Мері уже тримала Катю під руку й бідкалася, що місіс Кет не зможе посидіти в сімейному затишку біля каміна за ритуальною чашечкою кави. — Катя справді дуже втомилася, — пояснив Павло. — Стільки вражень за один день…

— Підземелля містера Гленда хоч кого виведе з рівноваги, — одразу ж погодилася Хілда Брайнт. — Як ви її не вберегли від цього? Побувати в Гленда — однаково, що відвідати майстерню Мефістофеля.

— Не знаю, — стенув плечима Павло. — Я просто ніколи не чув про містера Гленда.

— В Америці ніхто ні за що й ні за кого не відповідає. Ви ризикуєте, сер, беручи з собою на ранчо Доута свою дружину, — застерегла Хілда Брайнт, запрошуючи Павла посидіти в її товаристві.

— А мені здається, що на ранчо Доута нам буде спокійніше, — не погодився Павло. «Чи не зробила їй чогось ця відьма з своїми золотими голками? — подумав, не зводячи очей з темного квадрата дверей, що нечутно зачинилися за Мері і його дружиною. — Може, наврочила? Он які очі! Наче в голодної вовчиці, - докинув на адресу Хілди й поволі озирнувся на співрозмовницю. Міс Брайнт простягнула Павлові важкий червоний келих, привітно усміхнулася. — Нічого в Хілді аж такого нема, — посперечався сам із собою Павло, сідаючи біля столика. — Просто в неї більше ділового, чоловічого і в очах, і в характері. Мабуть, самітна. Через те й схожа на стару сороку в холодному гнізді. А придивитися пильніше, то вона ще у віці осінніх чорних троянд. Жінка з очима чаклунки…»

— Містер Острожний! — здивовано, вигукнула Хілда, все ще тримаючи бокал у манірно піднятій руці. — Містер Павел, мені справді ніяково… Ви так на мене дивитесь, ніби я переодягнутий Люцифер.

— Що ви, що ви, міс Хілда, — заперечив Павло. — Я трохи шокований вашою щедрістю. Чесно кажучи, я не хотів би, щоб ви з першого ж знайомства надто розбещували мою дружину. Вона акторка, натура дуже вразлива.

— Я лише вивела її з стресу. Жінці допомагають не так голки, як подарунки, сер. Даруйте бодай дрібничку, бо без цього жінкам обридає світ. Навіть у товаристві коханого чоловіка.

— Вам видніше, міс Хілда, — сказав Павло й відмовився від вина, знічено усміхаючись. — Можливо, це й не модно, але я дотримуюсь принципу: ні вино, ні горілка ще нікого не вивели в люди. А я, повірте, страшенно не хочу прожити вік пустогоном.

— Бережете розум? — просто запитала Хілда Брайнт, бо добре знала, як згубні для розуму звички натури слабкодухої й неоригінальної своєю причетністю до світу.

— Бережу, — відверто сказав Павло. — А ви?

— А я знищую, — журно мовила Хілда Брайнт. — У мене його забагато, містер Павел. Боюся шокувати ним чоловіків, які ніяк не хочуть сватати розумних жінок.

Павло пив пепсі, Хілда смакувала вино й багатозначно поглядала на Острожного, збираючись з. думками. Нарешті вона не витримала й запитала про те, що її непокоїло й іноді п’янило від передчуття влади над самою природою:

— Скажіть, містер Павел, ви вірите в те, що вже в наше століття таємниця розуму буде відкрита і президент-диспетчер зможе керувати своєю нацією, не виходячи з власного кабінету?

— Нове рабство? І палицю рабовласника замінить електроімпульс?

— Це необхідно хоча б для того, щоб покінчити з химерою злочинства. Невже вам не хочеться пожити без в’язниць, армій і шаленства зброї? Уже дітям сняться жахи атомних бомбардувань. І, до вашого відома, саме з цієї причини вже потрапляють до божевільні.

— А ви можете уявити Америку з президентом-диспетчером?

— Безперечно! — запалилася Хілда Брайнт.

— І хто ж стане таким президентом? — насмішкувато запитав Павло.

Хілда Брайнт збагнула, що вона була надто щирою, і тому відповіла іронічно:

— Х’ю Вундстон обіцяє висунути свою кандидатуру на цей пост. Гадаю, він свого доможеться.

— Вибачте, але це мрія ідіота. Перетворити людей на піддослідних тварин, здатних працювати, їсти, плодитися в межах програмного режиму й любити усіх двоногих на планеті так, як накаже президент-диспетчер, — це однаково, що перетворити Землю на корабель дурнів з людожером біля пульта нейрошоку. Шкодую, що в наш час нема спеціальної міжнародної іквізиції: треба четвертувати того, хто думає про щось подібне.

— Вам не треба далеко шукати злочинців, сер, — усміхнулася холодними тонкими устами Хілда Брайнт, намагаючись все перевести на жарт. — Починайте з мене і містера Вундстона. Тільки після того, як Х’ю почастує нас вечерею.

— Тоді вже після вечері. Таємної. Щоб діждатися Іуди, — з притиском мовив Павло і перевів погляд з міс Брайнт на веселенького Вундстона. Той ще здалеку усміхався до Острожного й Хілди, тримаючи в руках велетенську тацю з вуграми.

— Усі, хто приїздить з Союзу, надто правильно думають про політику кожного уряду і кожного народу, — зауважила Хілда, і Павло відчув, що його згадка про Іуду зачепила міс Хілду за живе. Голос Брайнт знову зазвучав металом. — Всюди вам, сер, маячить привид фашизму, всюди бачите загрозу війни і над усе боїтесь розпрощатись зі своєю химерною мрією про світовий комунізм.

Павла дратував сам тон розмови. Певне, його намагаються вивести з рівноваги, а він не хотів бути відвертим. Тому вирішив на чомусь зосередити свою увагу й пильніше придивитися до чорного метелика на шиї Хілди Брайнт. Метелик ніби ворушив крильцями, підскакував, намагаючись злетіти з тонкої, ще гладенької шиї міс. Павло з приємністю помітив, як бореться з шалом почуттів претендентка на довічного президента в нейтронний вік. Не він, а міс Хілда ледь не зірвалася на крик, звинувачуючи Павла, Катю і всіх їхніх співвітчизників лише в тому, що є на світі він, Катя, є люди, з якими доводиться рахуватися Хілді Брайнт і сидіти за одним столом.

Острожний демонстративно, хоча й знав, що так не випадає поводитися в товаристві жінки,