День на роздуми - Олександр Вікторович Зима
— Аж так? — запитав чи вжахнувся Павло, з відразою поглядаючи на будиночок з червоним дахом і блакитними лутками дверей. На стінах теж було висаджено квадратиками червоні і чорні квіти, ніби хто вишив мережку від притолоки аж до землі.
— Це необхідно для правди, — пояснив Гленд свою жорстокість. — Я спеціально їздив у Японію й дивився на тих, у кого над головами вже вибухнули американські бомби.
— Вам дозволять ці живі декорації? — засумнівався Павло.
— Що з дурня візьмеш, містер Острожний? — захіхікав Гленд і вкотре зашепотів голосом божевільного, міцно тримаючи Павла під руку: — Ви боїтесь мене? Отже, ви погоджуєтесь зі мною, що це справді протест вельможним, і однієї ночі вони мене викурять звідси? Усе можливо, сер, але я замаскую лазерні гармати. З суші вони мене не візьмуть. Я ще повоюю з ними, сер. Ви надовго до нас? — запитав уже діловим тоном, випускаючи руку Павла й махаючи Каті довгою сухою долонею: — Картошка! Укроп! Кушать! — вигукнув Гленд, і Павло не стримався, розсміявся:
— Звідки ви знаєте такі слова? — запитав, не зводячи очей з Каті й боячись ступити крок зі стежки, щоб справді не опинитися по той бік штучного неба.
— Я показував місіс Катаріні картоплю, кріп, а вона називала все це по-своєму. Я лише запам’ятав. У мене тепер вивільниться час, і я займуся іноземними мовами. Вивчаю китайську. Цього народу зараз найбільше на землі. Я хочу видати китайською проспект підземної форми. Там буде багацько малюнків і фотографій, щоб міг розібратися кожний. Можливо, займуся вивченням і російської мови. Правда, вам такі проспекти ні до чого. Знаєте, я іноді схоплююсь серед ночі й не можу пояснити собі феномена вашого Союзу. Ще не минуло століття, як ви з’явилися, а тепер є такою могутньою країною світу Напевне, трагедія Америки в тому, що вона починалася з банди завойовників! Через те ми не народ, не нація. ми — американці! Ми — ай-джі-ай!
— Не ображайтесь, містер Гленд, але мені здається, все це у вас — тимчасово. Ви, як і раніш, виберетесь жити під сонце, а підземна ферма-музей ще знадобиться: ви на ній непогано заробите.
— Я вірю жінкам, — ухилився від відповіді Гленд. — Запитайте про це у своєї дружини, — порадив він, даючи Каті сісти в плетене крісельце, застелене баранячою шкурою.
— Я хочу це почути від вас, — наполягав Павло, занепокоєно поглядаючи на Катине обличчя. Йому здалося, що очі в Каті, наче після наркотичної дії якогось препарату, дивляться на світ широко розкритими зіницями й не бачать його; на чолі прорізалася вузенька довга зморшка. «Це від незвичного підземелля, — вирішив Павло. — Вийдемо на гору, і розвіється, мов сон, могильний холод чужого пристанища». Він знову звернувся до Гленда: — Ви справді вважаєте себе вченим і не бачите іншого виходу, чи ви удаєте з себе невігласа, граючи роль провокатора для преси? Я хотів би помилитися, сер, — додав Павло й нарешті заговорив до Каті: — Тобі не тьмариться в очах? Не душно тут?
— Боже, невже все це може бути? — замість відповіді запитала Катя, хапаючись, як за рятівний берег, за Павлову руку й припадаючи щокою до теплої долоні. — Невже тільки так можна буде вижити на цій землі? Ні-ні! Це страшний театр. Це неправда! Чуєте, містер Гленд? Це жорстоко. Сюди не можна водити жінок, інакше вони ніколи не народять здорових дітей. Якщо взагалі вони схочуть народжувати їх. Для чого діти? Для смерті там, угорі, і для повільного вмирання у цьому підземеллі? Краще їм взагалі не знати такого світу.
— В американців треновані нерви, місіс, — заперечив Гленд. — У нас що не телепередача, то обов’язково постріли, кров, розбій і садизм. А моя ферма — це лише затишна бухточка майбутнього. Правда, не гарантую чогось надійного: в епоху кроманьйонців у печері було безпечніше, а зараз вимкніть струм — і ви живцем будете поховані у досить-таки просторій могилі. Без сонця уже не життя, містер Острожний, уже не життя, а жалюгідне виживання. Та ще й не знати, в ім’я чого рятуватися. Якщо заради того, щоб знову у ядерних реакціях ще раз обсмалити землю, то я за те, аби людство вимерло, як у свій час вищезли палеозаври, їх уже не могла прогодувати планета, а ми щохвилини можемо просто вбити цю планету, і вона стане як Місяць, у якого вже давно суха і мертва кров.
Катя не розуміла Гленда. Її дивувало, що цей, можливо, хворий чоловік витратив чимало грошей на підземний лабіринт з приреченими мальвами, соняшниками, бджолами, які дзумкотіли, перелітаючи з квітки на квітку; сам оселився під умовним порцеляновим небом, щоб налякати когось там під справжнім небом і не дозволити ввійти в бункер з стартовим ключем ядерних ракет… Чи Гленд уміло маскує свій модний і прибутковий бізнес, заробляючи на людській всепланетній біді?
— Чому ви не протестуєте разом з тими, хто лягає під колеса тягачів з ракетними установками? — запитала Гленда, котрий уже сидів на своєму пеньку й відгвинчував щільно припасовану покришку електроварки.
Гленд поволі підвів голову, глянув на Катине розпашіле личко й подумав, що в умовах штучного освітлення люди матимуть зеленкуваті обличчя і, напевне, будуть схожими, бо тут не буде ні дощів, ні вітру, ні спеки, ні далеких доріг до щастя, на яких стрічаються люди добрі й злі, заздрісні й щедрі, і вже цим не схожі, як нове сонце у свій новий день. Гленд нічого не відповів Каті, натомість підніс ближче до неї розкриту електроварку й мовив стиха:
— Понюхайте, як пахне картопля без солі, масла й кропу.
— Я вас не розумію, — холонучи з остраху, що перед нею божевільний, сказала Катя.
— Чого ж тут не розуміти? — хмикнув Гленд. — Треба
