Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

– Отже, подбай, щоб він завжди був під рукою. У нас обох. Ну й усмішка… Злякатися можна.

– Слухаю, господарю.

Дражнить він мене чи що?

– Я повинен так говорити, а то забуду й бовкну при сторонніх. А в рабів немає імен.

Точно – дражнить і тішиться.

– Давніше мав прізвисько Змійка. Тепер – як накажете. Як накажете…

– Наказую вибрати собі людське ім'я.

Замислився, а дивиться як! Ні, непростий хлопець.

– Ну, якщо по-людськи, то тоді, напевно… клич мене – Шарль.

Перекладач. Ще який непростий.

…Втім, віч-на-віч я його кличу Змієням і до цього дня. Не ображається.

Відразу попереджаю: будете розчаровані. Не такі вже запаморочливі були в мене пригоди. Почати, мабуть, слід з того, що я зранку посварилася зі старійшинами, й настрій у мене був пречудовий. Як це «чому»? У мене завжди чудовий настрій, коли моя правда! А, чому посварилися? Ну, розумієте, в одного негідника – патологічний був донощик: коли намагався втекти від месників… на повному скаку розірвалася попруга, а старійшинам урвався терпець. Заявилися до мене майже повним складом. Ну, я головою киваю, намагаюся зобразити на виду каяття…

Взагалі, вони мають рацію, звичайно: зла в світі таким способом не знищити. Але Кторту чорти смикнули за язик заявити, що добро та зло відносні, і я зірвалася.

– Звичайно, – кажу, – зрозуміло. Ось, приміром, Міір Ха Ліспа…

Кторта скам'яніла, їй-бо, скам'яніла!

– З одного боку, вбив сотні з дві жінок. З іншого – він начебто не винен, що не міг інакше. Так що все відносно й залежить від точки зору. А одна сестричка моя, не розбираючи деталей і не зваживши наслідків, – ребром долоні по горлу!

Сестра спробувала мене перебити – і тут зрозуміла, що слова сказати не може. З мого боку це було неввічливо, але… Ми потім спалили список на сто сімдесят два прізвища, і хлопці, що зі мною гада брали, тільки ахали: «Відомий вчитель! Непересічний поет… Архітектор не без таланту». Комплекси свої тішив, гад!

– Ось що, сестри. Хороших людей рятувала і рятуватиму. Звичайно, може й так статися, що мої дії в майбутньому до біди приведуть, але так міркувати – й захищатись не можна!

– Це ще чому? – не зрозуміла Яххі.

– А звідки ти знаєш: може, онук бандита, що напав на тебе, великим поетом буде – якщо дідусь виживе? І хтось, здається, втік з камери смертників? А звідки відомо, які ця втеча зрушила наслідки?

– Так що угода, – продовжую, – така: що ви для себе робите, те і я можу для інших.

На чому й розійшлися. Кторта «до побачення» мені не сказала, але, на мою скромну думку, не можна слуг своїх погубити, а потім, наче й не було нічого…

Розвісила вуха, в гості поїхала! Звичайно, думки при першій зустрічі читати майже неможливо, але в її віці пора б і знати, що дорожній флірт не завжди приємно закінчується. Сама, зрозуміло, вирвалася… Так що іду я, не поспішаючи, під сонечком, радію, пісню муркочу… Доїхала до останнього верстового стовпа і… Мотив забула, з мула зіскочила – якби затемнення сталося, не помітила б. У Крогбі поселився ХУДОЖНИК з одних великих літер.

Що ви питаєте, юначе? Останній перед в'їздом до міста верстовий стовп, за звичаєм, прикрашають барельєфами. Закінчили його будівництво недавно, коли я востаннє їхала, він був ще голий. Перше враження – живе все на камені, живе! Потім придивилася: все-таки школи майстру не вистачає. Що ти кажеш, хрещенице?[2] Він не знає? Гаразд, розповім – тільки налийте чого-небудь.

…Почнімо з того, що я – двічі знайда. Уперше мене знайшла могарська ворожка в канаві. Так, твоя правда, хрещенице, – могла й не знаходити, могла приховати вагітність. Тамтешні закони про матерів-одиначок писали дуже великі мерзотники. Скільки мені було років, коли це сталося? Від шести до восьми, а точно не знаю, тільки пам'ятаю, як нас у двір витягли. Голод у країні, а хто винен? Ну не ті ж, хто затіяв війну! Пішли відьом шукати. Пам'ятаю, як маму до двох дерев прив'язували. Пам'ятаю, як відпустили й знову стовбури зігнули – для мене. Мене гладкий такий тримав у руках – так, правильно, кому війна, а кому мати рідна – навіть волосся й те сальне. І раптом – туман перед очима, а потім – сонце яскраве, під ногами – плити кам'яні, попереду стіна, в ній ворота відкриті, якісь люди нам назустріч. І страшний удар, в очах іскри! Вам смішно, а мені цей мішок лайна з криком удар відважував! Гаразд, перепрошення приймаються. Хлопець тут один підбіг – тонкий, з вигляду – соплею перебити можна, – заломив моєму, прости Господи, супутнику руку – той завив, упав на коліна. За юнаками – дами, я, незважаючи на біль, аж рот роззявила – такі гарні сукні, «з глузду з'їхати!». Ззирнулися дами, дехто наморщив лоба, – мову згадували.

– Ти чого вдарив дітки? – Хшанга вважає, що не могла я так усе точно запам'ятати, але я собі вірю: саме так вона висловилася!

– Так вона ж відьма! – завив мішок сала.

– Та тут, добродію, усі такі! – з-за плеча Хшанги Уртія випнулась.

Я десантувалася прямо в Палац!

Гіпотез, що пояснюють «явління Меллі» – іноді навіть при мені так кажуть, – усього дві, і обидві сформульовано на екстреній