Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Я добре пам'ятаю: коли з'ясувалося, що Жунжі (імені чоловічок вимовити не може, бо в його мові звуку «ж» немає) – це серйозно й назавжди, старійшини не приховували задоволення. Рано раділи, між іншим. Не хотіла б я, щоб до такого дійшло, але, по-моєму, здолати старійшинам сестричку так само легко і просто, як людині поцілувати власний лікоть. І передбачати Меллині дії я б не наважилась.

…Пані, по-моєму, рада була б, якби бесіда тут і скінчилася, але Мелла раптом різким рухом викинула незгорілий залишок своєї іграшки у вікно.

– Подумаймо самі! Що нам відомо? Бойову тварину з Другого Світу використовують за прямим призначенням у Четвертому. Збіг виключаєш? Випадковий перехід – звіра впіймали, здогадалися про його… таланти. У Восьмому світі такий випадок був.

– Не знала.

– Це було років за п'ятсот до збудування Палацу. Мені розповідала Засновниця…

Якби я зараз почав чаклувати, то, напевно, Хазяйка здивувалася б менше.

– Вперше чую, щоб Засновниця комусь щось розповідала. Зі мною вона тільки віталася!

– Ну, я ж особливий випадок! Зозулятко, як ви позаочі кажете!

Пані зніяковіла. Мабуть, Вона теж так називала. Неправильно це.

Пані. Та вже ж, звичайно, неправильно. Але коли всі говорять, важко втриматися від повторення. «Зозулька» – це ще найм'якше, бували вирази й гірше. Ми ж теж люди. В усякому разі, зі схожими вадами.

– Власне, вона зі мною більше всіх і поралася. Ігри придумувала. Тепер розумію, що багато з них були перевірками, але їхнього сенсу здебільшого й досі не збагну. І історії щовечора – це вже неодмінно.

Мелла заговорила іншим голосом, наслідуючи Засновницю:

– «Давним-давно, коли ще не було Палацу…»

– Слухай, а чи не могла стара?…

– Просто розповісти мені міф про Тезея? Я, коли прочитала вперше, теж запідозрила. Набралася сміливості й спитала.

– Так, для цього потрібна сміливість, навіть не уявляю, скільки їй може бути років.

– Від трьох тисяч до нескінченності, але вона була дуже здивована, що міф зберігся. Це п запам'ятали як Аріадну. Це вони прикінчили Мінотавра – удвох із Тезеєм. Випадок, наскільки я розумію, на наш не схожий. Цар Мінос…

– Використав звіра як ката. Засуджених віддавав на поталу – а тут хтось знає, що звір може знаходити жертву за запахом і носити зброю. Панцир, до речі, місцевої роботи, – я руку впізнала. – Хазяйка підвела голову й продовжила: – Убитий майстер з усіма домашніми, ще місяць тому. Сусіди не чули ні крику, ні шуму. Так-от.

Пані звільнила свою руку від моєї.

– Цікаво, кому тут до снаги ТАК замести сліди? – Мелла начебто думала вголос.

– Тільки одна людина, Спостерігач за зовнішніми.

– Не спрощуєш?

Пані знизала плечима:

– В Отері свідчення простолюдина проти свідчень аристократа нічого не важать. Тому тут, якщо взагалі обривають ниточки, то роблять це просто та грубо. Тільки Спостерігач має досвід тонкої роботи. Але сам він ходити між світами не може: я б відчула.

Остання фраза Меллу, здається, не переконала. Хазяйка це теж зрозуміла.

– Ну, не я, так Яххі! Вона б…

Наша гостя хотіла щось запитати, але Пані показала на мене очима – мовляв, не в його присутності. Це ще чому?

Пані. Тому що деякі речі декому тоді рано було впізнати. У всякому разі, я тоді так думала.

Невільник повернувся через півтырса. Я саме розглядав зброю, що залишилася після вбивць-невдах. Короткі клинки, а важчі за деякі довгі.

– Такі тесаки годиться сьомому рангу носити – він проміжний між дворянством і черню. Праворуч їх переважно горяни носять. Вони всі в сьомому, крім тих, кого Гарні-Ла шостим ушанував.

Я підкинув клинок. Треба буде залишити собі і носити праворуч. Коли йдеш, не заважає і… про всяк випадок.

– Пані Морі-Ел десь унизу, доповіси їй.

– Вже. Але, виявляється, я належу не їй, а вам. Що накажете робити?

Про це я вже думав.

– Який тут порядок відпусту рабів на волю? У храмах оголошуєте чи як?

І знаку не подав!

– Складається документ.

Спокійний голос, занадто спокійний – тільки це й виказує хвилювання. А так – начебто про дрібниці говоримо.

– Дізнайся який, я підпишу. І сьогодні ж гидоту цю збий із шиї! Перше, що я зробив, коли залишився сам, – перевірив шлях, яким він у вікно ліз. Так, я пройду – після того, як дізнався, що це можливо. А якби просто подивився на стіну, то вирішив би, що тут і павук не пролізе. І я, зауважте, здоровий.

– А якщо мені краще залишатися рабом?

З тону ясно: «краще» не значить «хочу». І дивиться – начебто без інтересу, але саме «начебто». Чекає, що я зрозумію і що я вирішу. Та ти хлопець складний. Ну, та я простий!

– Тоді без паперів обійдемося, але про себе знай, що вільний. Нашийник збий – скажемо, що в нас на батьківщині рабство неприпустиме. Мене, якщо не знаєш, звуть Хайнлорі – забудь «хазяїна». Дізнайся, де мій трофейний клинок, – і візьми собі.

Кочергою він діяв, як хороший рубака.

– Хазяїне, якщо стане відомо, – а таке не приховаєш, – що ти вручив рабу