Відродження-2 - Кулик Степан

— А який сенс? У мене від них секретів немає.

— Твої люди… — байдуже знизав плечима Касперський. — Твої проблеми. Твоя відповідальність. Ну, так що? Перейдемо до головного?

— Це ви прийшли до мене, а не навпаки, — прийшла моя черга зображати байдужість. — Можемо поговорити, а можемо й мовчки розійтися. Поки у нас немає взаємних претензій. Хіба вам щось треба?

— Один-один… — коротко засміявся поліцмейстер. — Гаразд. Не ходитиму колами. Я маю для тебе завдання. Виконаєш — отримаєш документи і... ну, скажімо, двісті золотих. Щоб на новому місці було легше влаштуватися. Не захочеш — за півгодини тут з'явиться зірка карателів. Мені буде шкода, що не вдалося домовитися, тож я не відмовлюся хоча б від такої компенсації. Адже нагороду за твою голову ще не скасували. Ну що? Цікаво? Продовжувати?

— Цілком… — кивнув я. А куди подітися? — Щоправда, доки не почую хоч щось конкретно, відповіді дати не можу.

— Загалом нічого особливого, — змахнув рукою Касперський. — Є один бункер. У нього треба зайти і зробити так, щоб його відвідування стало безпечним. Простіше кажучи, зачистити від усієї напасті, що засіла всередині.

Зрозуміло. Нічого особливого. У черговому підземеллі завелися чергові монстри. І мені пропонують знищити їх. Питання в іншому:

— Чому я? У вас що своїх бійців не вистачає?

— Вистачає… — кивнув поліцмейстер. — Відправляли туди і одинаків, і гурти. Сім разів. Ніхто не повернувся… Чому ти? Ну, хоча б тому що я не Керим і вмію зіставляти факти. Спочатку хтось звільняє заручників із Клітки, з подальшим їх зникненням, і при цьому знищує не лише поліцейських, а й зірку андроїдів. Це раз… Потім, знову ж таки, якісь невідомі зачищають базу Злиднів. Майже сорок трупів і жодних слідів, що хоч хтось із нападників був убитий чи хоча б поранений. Це два… Дивний інтерес Хантерів до нічим не примітного спального району. Зі збереженням цілковитої таємниці. Це три… І оголошення величезної нагороди за голову звичайного двадцятидворічного хлопця, який раніше не був замішаний навіть у хуліганстві. До речі, мешканця того самого мікрорайону, де всі перераховані мною події відбувалися. Це чотири… І поява його ж у Місті, з бажанням придбати чисте посвідчення особи, за яку він готовий заплатити дуже солідну суму. Неймовірну для мешканців околиць... Досить? Чи ще пориємось у незвичайних подіях?

— Достатньо, — не став заперечувати я очевидного. — Але не зовсім зрозумілим є висновок, який ви з цього зробили?

— Він простий… — розвів руками Касперський. — Не знаю, звідки в тобі все це взялося, але ти — елітний боєць. Я навіть сказав би: супербоєць. Унікальний у своєму роді. І ти мені потрібний. Настільки, що я готовий забути про оголошену Хантерами нагороду. Сподіваюся, я пояснив?

— Цілком.

— Добре. Я радий, що ти не граєш дурника. Це дає шанс розраховувати, що й надалі твої дії будуть не менш розумними.

Важко сказати, наскільки його надіям судилося б виправдатися, чесно кажучи, я вже починав злитися. Та й дівчата виглядали не надто натхненними новою перспективою, якби не втрутилася система:

«Увага! Вам доступне друге завдання в ланцюжку епічного квесту «Проект «Відродження». Знайдіть детонатори до анігіляційних бомб. Прогрес 0/6. Прийняти? Так/Ні?»

— Будуть... Якщо відповісте, що такого цінного в тому бункері, що навколо така морока?

— Нічого особливого, — потис плечима Касперський. — Золото.

— Ну так. Дурне питання. Що ще може знадобитися людині, наділеній владою? І багато його там?

— Достеменно невідомо. Але за записами, які мені вдалося відновити, туди звозилися цінності щонайменше з двох банків.

— Цікаво, — розтягую рота в посмішці. — І мені, якщо я вам їх дістану, за це відсиплють аж двісті монет?

— Мало? — Зображує задумливість поліцмейстер. — А скільки?

— Тому, хто знайшов скарб, від держави, начебто, чверть за законом належить?

— Так то знайшов і за законом, — регоче Касперський. — Знайшов скарб я. Закон тут теж я. А заразом і представник держави. Так що вибачай, друже… Ну, гаразд. П'ять сотень влаштує? І… ммм… допомога у придбанні затишного куточка із забезпеченням його повної автономності на три… Гаразд, якщо скарб буде реально серйозний… На п'ять років. Домовилися?

— Екіпірування?

— Все, що зможу.

— Тоді домовилися.

— От і славно, — потер задоволено долоні Касперський. — Щодо своїх дівчат теж можеш не хвилюватись. Обіцяю їм найпривітнішу гостинність. Жодна волосинка з голови не впаде. Будуть, як сир у…

— А ось тут накладка, — мотаю заперечливо головою. — Дівчата підуть зі мною. Вони не просто мої супутниці, вони — частина команди.

— Без проблем, — піднімає руки поліцмейстер. — Так навіть простіше. Але документи отримаєш лише після того, як я зможу особисто оглянути бункер. Угода?

Він піднімається, йде до мене і простягає руку для потиску.

— Домовилися…

Вдаю, що нишпорю в кишені куртки і дістаю з неї блок живлення для бластера.

— Ось таку річ знайдете? Бажано повну. Ну або парочку з частковим зарядом.