Відродження-2 - Кулик Степан

— Я пообіцяла собі, що зроблю це, ще коли ті два виродки мене лапали… — пирхнула Сашка. — Нехай подякує, що я йому за Оленку не додала. Ублюдок…

— До речі, як ти? — Повертаюся до білявки. Та, вже одягнена, лежить на животі впоперек ложа зі шкур.

— Зґвалтувати він мене не встиг, якщо ти про це, — відповідає якось навіть надто спокійно. — А ось задницю, сволота, добре сполосував. Декілька днів сидіти точно не зможу. Але, ти не хвилюйся. На мені, як на собаці все загоїться. Сидор, коли обкурений бував, ще й не таке витворяв. Одного разу… Втім, це надто інтимні подробиці, тож нехай залишаться при мені.

— Багатий життєвий досвід, значить, — киваю розуміюче. — Але згоден, це все в минулому. Як і необхідність зазнавати болю. Сашко, годі калічити, займися лікуванням. Олена є членом групи, так що твої вміння і на неї повинні подіяти.

Сашка плескає себе по чолі і йде обійматися подругою. Якийсь час вони роблять це мовчки, а потім починають реготати. От же ж... Я тут весь на нервах, а їм «приємно згадати».

Дивлюся на Керима, який все ще лежить непритомний, і невдоволено бурчу:

— Ну, і як мені тепер з ним розмовляти?

— Та без проблем… — Сашка взяла глечик, що стояв на підвіконні, і вилила вміст на голову джигіта. Той застогнав, завозився і насилу, спираючись на здорову руку, знову сів.

— На чому ми зупинилися?

— На мені, — шипить розлюченою кішкою Горобчик. Явно пориваючись знову копнути Керима.

— Угамуйся! — рикаю на неї. — Ще раз влізеш, позичу у господаря ремінь. Потім з Лисицею досвідом обмінюватися будете. Як воно — ременем по сідницях.

— Але…

— Цить, я сказав! Замри. І ні звуку…

— Краще зроби, як він каже… — доноситься до мене голос досвідченішої подруги. — Ти ще дурненька, не розумієш, коли чоловік перестає жартувати. Це не часто буває, але якщо так трапилося, краще не суперечити.

Сашка щось запально відповідає, але дівчата переходять на шепіт, і я вже не чую слів, а тільки збуджене гудіння. Немов великий джміль у кімнату залетів.

— Я казав, що замовив вам документи і що їх, як і було домовлено, принесуть сюди по обіді, — озивається Керим, з побоюванням поглядаючи на дівчат, що невідомо з якої причини розвеселилися. — Навіть для блондинки. Присягаюся.

— Гаразд, почекаємо… — знизую плечима. — Зрештою, вбити тебе я завжди встигну.

— Не став би цього робити… — голос, що долинув від порогу, змушує мене спершу активувати захисне поле і тільки потім повернутися.

У дверному отворі стоїть сивий, солідний чоловік, років п'ятдесяти. У поліцейському мундирі, із парою великих зірок на погонах.

— Навіщо псувати карму, Леоніде? Керим дурний, жадібний, ласий до жінок… але корисний. Подаруй його життя мені. І повір, я знайду що запропонувати взамін.

«Тимур Касперський. Начальник поліції. Фракція — Місто. 16 рівень», — поінформувала мене система, як тільки я сфокусував зір на цьому персонажі.

Ого! Цілий начальник поліції міста завітав. Трясця. А хотів піти по-тихому. Розчинитися у невідомості. Жити тихо та спокійно. Не дарма кажуть: хочеш розсмішити богів — розкажи їм про свої плани.

— Наприклад?

— Хоча б ті самі документи, які ти замовив. Тільки цього разу не підробку, а найсправжнісінькі, — добродушно промовляє поліцмейстер. — Цікаво?

— Та як сказати… — знизую плечима. — Мені нові посвідчення були потрібні, щоб стати інкогніто, простіше кажучи, зникнути з бази даних. А який сенс у нових, якщо вони будуть у вас на контролі?

— Не зовсім так. Якщо домовимося, інформацію про вас буде видалено з усіх баз. Вірніше, вони належатимуть звичайнісіньким людям. Без освіти, без роботи, без певного місця проживання. Ви станете одними із багатьох мільйонів. Нічим не примітними землянами. Чиї життя та долі не цікаві нікому, крім системи обліку здачі крові. Але й це можна вирішити… — додав, бачачи, як я мимоволі скривився. — Додаткова пара золотих зніме всі проблеми і вас зітруть ще за місцем вашої нинішньої реєстрації. І все… вас більше немає. Ніде. Окрім моєї пам'яті. А в ній, можу запевнити вас, ніхто ритися не посміє.

Звучало переконливо.

— Ну, то як? Продовжимо розмову? — Касперський пройшов у кімнату, озирнувся і важливо зайняв єдине вільне крісло. Надаючи мені можливість і далі сидіти на підлозі.

Якщо він у такий спосіб хотів створити певний психологічний тиск, то помилився. Сиджу я чи лежу, на характеристики чи вміння персонажа це не впливає.

— Спробуємо…

— Чудово. Тоді, з вашого дозволу, обійдемося без зайвих вух.

Поліцмейстер дістав з нагрудної кишені кітеля невеликий свисток і двічі дмухнув у нього. А за хвилину у дверях виникла пара поліцейських.

— Заберіть це, — показав Касперський підборіддям на Керима.

Поліцейські мовчки і безцеремонно підхопили пораненого, що голосно застогнав при цьому, і понесли з кімнати.

— Може, ми й дівчат попросимо почекати в іншій кімнаті? — без натиску запропонував поліцмейстер.