Відродження-2 - Кулик Степан

— І яка гарантія, що ви цього не зробите потім? Що вам завадить забрати гроші, а потім мене вбити, а її зґвалтувати?

— Розумно… — погоджується Борода. — Дівку ми чи так, чи сяк приголубимо. І в бордель продамо. Без варіантів. Але зговірливість хоча б позбавить тебе мук. Помрете легко. Це можу твердо пообіцяти. І, краще, погоджуйся. Повір, коли я задаю питання, а люди мовчать — це дуже боляче.

— Вірю… — погоджуюсь і продовжую говорити пошепки. — З дитинства ненавиджу біль. І стоматологів.

— Що, що? — Борода мимоволі нахиляється нижче. — Повтори. Я не розчув.

Наші очі зустрічаються, захоплюю його погляд у щільний контакт, і спрямовую ментальний посил, що ламає волю. А потім і командую:

— Переріж собі горло!

Борода здригається, очі його затуманюються, рука з ножем повільно піднімається і... я відштовхую його від ліжка одночасно з тим, як лезо з силою врізається в плоть. Вчасно, а то всього б кров'ю залив. А помитися нема де.

«Вітаємо! Ви успішно використовували навик Переконання у критичній ситуації. Нагорода: «+1» на Переконання»

Повертаюся на лівий бік, Глок у руці.

— Бах! Бах! — у невеликій кімнаті постріли звучать як грім, а ті двоє, що тримали Сашку, валяться на підлогу, забризкуючи стіни змістом того, що в них було в головах.

— Не треба! Не вбивай! — останній падає навколішки і закриває голову руками. — Я не хотів! Мені наказали… Я нікого не чіпав!

— А ось з цього місця детальніше… — злажу з ліжка, обходжу і сідаю на край навпроти бандита. — Хто наказав? Що саме наказав? А головне де наша подруга? Швидко відповідай!

— Керим! Це все він! Він дав Бороді замовлення на вас і сказав, де шукати. Сказав, що ти маєш багато золота. І малолітка симпатична, можна в бордель за добрі гроші продати. А за інформацію зажадав білявку. Іржавий і Кіготь повели її до нього. Це все, мамою присягаюся. Більше нічого не знаю. Не вбивай…

— Раніше треба було думати, як у банду йшов. А якби хтось інший на моєму місці опинився? І як катують дивився б, і дівчину разом з усіма зґвалтувати не відмовився б… Так?

— Ні! Ні! — побачивши націленого в чоло дуло бандит обмочився і в кімнаті засмерділо аміаком.

— Бах!

— Гниди! — плюнула на трупи Сашка, схоплюючись із ліжка і хапаючи одяг.

Розумно. Але так довго. Одним кліком ховаю своє барахло в інвентар, другим — одягаю на себе.

— Оленки теж прихопи, — нагадую Сашці.

— Само собою. Ми ж її не кинемо? Чи кинемо? — Зависає на секунду дівчина. Потім рішуче мотає головою. — Ні, не треба допомогти. Вона хороша. Хоч і шльондра...

— Припини, — бурчу швидше машинально. — Нормальна дівчина. Не пощастило лише що гарна народилася та Сидору попалася.

Паралельно згрібаю лут із небіжчиків. Нічого особливого. Трохи досвіду та якийсь дріб’язок. Навіть завдання типу «Колекціонер» не активувалося.

У цей момент ривком відчиняються двері, і я ледве утримуюся, щоб не всадити кілька куль у неосяжні тілеса Фаїни.

— Що тут у вас відбувається? — трохи збліднувши, побачивши пістолет, грізно запитує хазяйка. — Я викликаю поліцію!

— Хотів би поставити те саме питання. У кімнату, за яку, зауважу, заплачено непогані гроші, як до себе додому входить банда озброєних грабіжників, — штовхаю закривавлений ніж Бороди, тож він із брязкотом летить через усю кімнату, — а господиня збирається викликати поліцію до постояльців, які захищали своє життя? Вам справді потрібен цей скандал?

— Ну… взагалі… якщо ніхто не буде здіймати галасу… — обережно відказує та. — Можна й без зайвого шуму все вирішити.

— Вони, — киваю на трупи, — мовчатимуть. А нас, вважай, тут уже немає. І ніколи не було.

— Добре, — киває Фаїна і охає від приставленого до живота пістолета.

— Поверни дві монети! — тоном, що не обіцяє нічого хорошого, вимовляє Сашка. Це саме в її руці пістолет, який упирається у бік жінки. — Спроба пограбування та зґвалтування в ціну ночівлі не входили.

— Так-так, звичайно… — рука господині мебльованих кімнат пірнає в неосяжне декольте, і через хвилину повертається з кількома срібними кредитами. — Ось…

Сашка одну монету ховає, а другу кидає на ліжко.

— Це за прибирання…

Потім повертається до мене.

— Лео! Ходім! Не забув? Нам ще Оленку рятувати!